По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності
Шрифт:
Ідея толерантності, яка – за задумом тих, хто активно впроваджує її в суспільну практику – має стати панацеєю від утиску меншин (за расовими, національними, релігійними, культурними ознаками, за їхньою ідейною чи іншою орієнтацією, за станом їхнього здоров’я, тощо), набуваючи в суспільній свідомості статусу абсолютизованого принципу, фактично перетворюється в засіб захисту катів від їхніх жертв: якщо толерантність, тобто, терпимість, стає абсолютним, універсальним принципом, то вона має поширюватись, в тому числі, й на осіб фашистської, нацистської, садо-мазохистської, ку-клус-кланівської,
Цінність (не цінність, безцінність) будь-якої думки (як інструменту проникнення в суть речей), будь-якої ідеї (як поєднання об’єктивного знання з суб’єктивною метою), будь-якого принципу (як такої ідеї, що наскрізь пронизує всю концепцію чи доктрину) виявляється через доведення її (його) до логічного завершення.
Логічним завершенням ідеї толерантності як всезагального принципу побудови суспільних відносин є абсурд: толерантність має розповсюджуватись на все існуюче як меншість в суспільстві, байдуже до того, чи є це існуюче прийнятним, чи – неприйнятним, нешкідливим чи шкідливим для існування та розвитку Людини Розумної Добродіяльної.
Насправді ж ідея толерантності (терпимості), як і будь-яка інша ідея, має межі своєї дійсної застосовуваності, за якими вона неминуче вироджується в абсурд, суть якого полягає у вимозі терпіти від будь-якої меншості будь-що, включно з деструктивним, небезпечним і шкідливим для і психічного, і фізичного здоров’я кожної людини.
Межею застосування принципу толерантності має стати давно і повсюдно відомий принцип «батька» медицини Гіппократа: «Не зашкодь», – ані психічному, ані фізичному здоров’ю, ані розуму кожної людини.
Саме цей принцип Гіпократа, ніким і нічим досі не тільки не спростований, але й навіть не поставлений під сумнів, має бути покладений в основу світогляду спільності й, відповідно, філософії спільності як його теоретичної основи.
2. ОБИРАЮЧИ ГІДНЕ
Les extremites se touchent…» – «Крайності збігаються…», як казав Блез Паскаль – людина, гідна того, щоб її називати мудрою.
Логіка позитивної небайдужості до іншого виражає собою дуже просте за формою й дуже складне за змістом судження: той, хто не з нами (той, хто виконує свою партитуру за своїми, іншими по відношенню до наших, нотами), не обов’язково є тим, хто проти нас, або ж тим, хто є байдужим по відношенню до нас, бо він може бути за нас – за те, щоб ми разом подолали ті проблеми, які є спільними для нас, слухаючи й чуючи одне одного, як різні музиканти одного оркестру, де скрипка виконує свою партію за своїми нотами, барабан – свою, за – своїми, а музика в них має бути спільна.
Диригентом же цього оркестру, координуючим дії всіх музикантів, в ньому задіяних, може бути лише об’єднуючий всіх нас розум людини добродіяльної.
Ми не маємо воювати проти людей – навіть дурних і підлих.
Ми маємо воювати за людей.
Це – єдина війна, гідна того, щоб її вести: війна проти дурості й підлоти, ракові клітини яких можуть з’являтися в кожного з нас, і якщо з ними не вести непримиренну боротьбу, розповсюдження цих
Ми – це Люди Розумні Добродіяльні.
Бути саме такими – це не наше право, й не наш обов’язок, а вияв і прояв нашої родової ознаки, нашого життєвого призначення, нашої визначальної властивості. Це – наша «якість як сутнісна визначеність» [18; с. 169].
Усі ми належимо до одного й того ж роду-племені, що гордо йменує себе Homo Sapiens, і кожен з нас народжується для одного й того ж: бути щасливим самому й нести щастя іншим людям.
Вже через це маємо шукати «точки дотику», спільні точки опори, на яких нам належить будувати спільний дім нашої спільної долі, адже з часу появи на світ «Основ нової науки про спільну природу націй», що належать перу «батька» філософії Історії Джамбатіста Віко, став усвідомленим безперечний факт: людство є єдність, пов’язана спільною долею. Що ж до самої долі, то, як було сказано ще за дві з половиною тисячі років до нашого тривожного й буремного часу й за тисячі кілометрів від Європи назавжди невідомим автором «Рігведи» («Мандала I») в його зверненні до кожного з нас, «та, дійсно щаслива доля, що знаходиться за межами заздрощів, була вкладена в твої руки» [74; с. 28].
Шукати «точки опори» для розбудови гідної нас – людства споруди нашої спільної долі – це не тільки й не стільки наше право, скільки наш прямий обов’язок, адже у все більш щільному світі, яким є наша – за назвою однойменного твору Антуана де Сент-Екзюпері – «Планета людей», в нас не залишається іншої альтернативи. Будь-який інший шлях буде в кінцевому підсумку зводитись до запозиченого Людовіком XV-м у його фаворитки маркізи Помпадур гасла: «Apr`es nous le d'eluge», – «Після нас – хоч потоп». Якщо ж жити й діяти саме за цим гаслом, то потоп нас обов’язково спіткає. В тому, чи – в іншому втіленні, але – неодмінно.
Історії людства відомі спроби пошуку таких світоглядних «точок опори», які б об’єднували представників різних культур, носіїв і виразників різних типів світогляду.
Першою такою спробою, принаймні, з тих, про які залишились письмові свідчення, слід вважати маніхейство. Сам цей термін походить від імені засновника релігії світла – Мані (216-й рік, м. Мардік, Південна Месопотамія – 276-й рік, м. Гунді-Шапур, Хузистан), який проголосив своїм гаслом «бити в барабани безсмертя в темряві цього світу». Походив Мані зі знатного іранського роду Камсаракан і вчився в знаменитих гностиків – едеського ересіарха Бардесана й антохійського – Саторніла.
Серед тих семи книг, що були написані Мані («Живе євангеліє», «Скарби життя», «Книга таємниць», «Епістоли», «Книга гігантів», «Шапуракан», «Кефалея»), остання займає особливе місце, оскільки вона стала квінтесенцією теософських і філософських поглядів засновника релігії світла.
Суть запропонованої Мані програми запровадження релігії світла, що фактично стала відповідною ідеологією, полягала в тому, щоб створити синтез самих популярних релігій, якими на той час були християнство й іудаїзм як форми монотеїзму, й буддизм і зороастризм (переважно, зерваністського ухилу) як вияви й прояви політеїзму, й, керуючись цим синтетичним світоглядом, йти всім разом до Світла Розуму й Добра.