По живу і мертву воду
Шрифт:
— А тобі? — вкрадливо й тривожно запитала Стефа. — Може, й тобі нічого не треба? Ні сім'ї, ні дітей… Може, й ти такий?
Зрозумівши, що тривожить Стефу, Юрко тихо засміявся.
— Я сам не знаю, хто я такий, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Наш Петро каже, що мене школа за совітів дуже зіпсувала, що я денаціоналізований елемент. Петро любить мене й злиться страшно, що не може на свій бік перетягти. Я хоч і наймолодший, а, видно, най-упертіший з усіх Карабашів. Ну, як я можу сказати на стіну, що вона чорна, коли бачу — біла. От Наталя Миколаївна… Ти її знаєш совітка, учителька. Вона каже:
Він задумався на кілька секунд і сказав рішуче:
— Отже, так, Стефо. Треба ще потерпіти трохи, почекати. Як прийде сюди Червона Армія, ми відразу ж виїдемо звідси.
— Куди? — злякалася дівчина.
— Там видно буде.
— Ну, як же ми поїдемо? Не вінчані? А бабуся, а братик мій… Ти дурниці говориш, Юрку, не подумавши.
— Ні, я подумав добре. Ми візьмемо бабусю й вашого Славка з собою.
— Бабуся не поїде. Що ти!
— Треба вмовити. Удвох ми вмовимо. Слухай, Стефо, перший час, як прийдуть совіти, тут буде таке, що краще втекти звідси на рік-два, поки совіти наведуть лад. Я знаю, що тут буде… Ти кажеш — куди? А хоча б до Львова чи до якого іншого великого міста.
Стефа хотіла щось сказати, але Юрко не дав їй рота розкрити.
— Чекай-чекай. Ти що думаєш — я дурненький? У Львові не знайдемо собі місця, тоді завербуємось кудись на роботу. Пам'ятаєш, як совіти відразу почали були вербувати людей на роботу. Наші їздили в Донбас, на Урал і кудись у ліси до Білого моря. Квиток їм давали на всю сім'ю, гроші на дорогу й ще там аванс, здається. От ми й поїдемо. Ми з тобою працювати будемо, бабусю на кухню десь улаштуємо.
«Боже мій, невже Юрко говорить усе це серйозно? — із страхом подумала Стефа. — Вигадує сам не знає що, та й годі. У нього ще вітер у голові. Правду бабуся каже».
Але Юрко не дає Стефі часу на сумніви. Його фантазія невичерпна, він веде свою подружку далі, крутою звивистою стежиною нездійсненної (ну, звичайно, нездійсненної ж!), але такої сміливої й захоплюючої мрії.
— Як тільки ми влаштуємось на роботу, відразу ж почнемо вчитися. Ну, на різних там курсах. Розумієш, совіти дуже люблять людей учити. Слово честі! Навіть наш Петро не заперечує цього й каже, що ні в якій іншій державі такої пільги нема. В них курси, школи і всякі підготовки на кожному кроці. Головне — безкоштовно, і навіть можуть тобі пенсію платити, стипендія, як у них називається.
Зробивши невелику паузу, Юрко продовжував:
— Значить, ми працюємо і вчимося. Ми ж молоді, нам саме час учитися.
От як у нього легко й швидко виходить — «працюємо і вчимося». Стефі здається, що Юрко витяг її на якусь високу гору, а тепер відірвав од землі й летить з нею в повітрі. Вона сама любить помріяти. Але в нинішні часи марні мрії небезпечні. Зараз треба триматися землі. І Стефа однією іронічною фразою пробує схаменути Юрка.
— Так,
— На інженера? — спантеличено питає Юрко. Хлопець такий захоплений, що не помічає підступу. — Чому на інженера?
— Ти на інженера, а я на професорку [1] , а то й на лікарку, — в голосі Стефи звучить відверте глузування. Та Юрко знову не відчуває насмішки.
— Що ти, Стефо, — каже він невдоволено. — На інженера треба довго вчитися. Ні, про це рано навіть думати. Спершу я піду на курси трактористів або шоферів, а ти… Там видно буде. Головне — нам спеціальність у руки одержати. Я ж уже трохи вмію автом керувати. Слово честі! Мотора я добре не знаю, а залити бензин, воду, завести машину зможу. Я навіть і поїду на малій швидкості.
1
Професорка — вчителька.
Ні, Юрко не хвалився, не вигадував, не обіцяв золотих гір. Він міркував дуже сміливо, але тверезо. Видно, він не раз обдумував свої плани, перш ніж посвятити в них свою товаришку. Та все ж щось бентежило його, чогось він не доказував. Стефа відчувала це. І раптом вона зрозуміла, чого боїться її коханий, бо ж і вона в глибині душі боялася того самого. Юркові плани будувалися з моменту появи радянського війська. Одначе ждати приходу совітів доведеться кілька місяців. Що буде з ними за цей час, коли зараз кожен день позначений кров'ю і смертю?
Думки хлопця й дівчини знову збіглися на одну стежку.
Коли Юрко заговорив, голос його звучав невдоволено, глухо, видно, йому було нелегко говорити про це.
— Тепер слухай мене, Стефо. Боже борони, щоб хто-небудь пас удвох побачив. Тоді все пропало. Тому зустрічатись будемо рідко…
Останні слова вразили дівчину. Можливо, Стефа запідозрила якийсь інший, фатальний для неї зміст. Вона поривчасто обійняла Юркову шию тонкими руками й притислася до нього з такою несподіваною для її худенького тіла силою, що хлопець аж злякався.
— Чого ти? — квапливо й стурбовано зашепотів він. — Ну, чого ти? Не треба так… Дурненька моя. Потерпимо. Інакше не можна.
— Не вірю, — безнадійно призналася Стефа. — Нічому не вірю. Ти забудеш мене. Усе мине, як у пісні співається…
— Слухай, Стефо…
— Коли ти поруч… Я вірю, мені не страшно тоді, і я така смілива, хоч на край світу. А як тільки…
— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!
О, він умів говорити твердо. Він відчував свою відповідальність. Відповідальність старшого й мужчини. На нього можна було покластися.
— До тітки в Підгайчики не ходи. Не мозоль нашим зайвий раз очей. Листи клади, як і раніше, — біля хреста під великий камінь. Пиши тільки головне. І — обережно. Всім найсвятішим заклинаю тебе, Стефо, стережися й наших, і своїх. Від них нам горе. До пори, до часу тільки ми знатимемо. Ти мене чуєш?
— Так.
— Згодна?
— Так. Усе зроблю, любий, усе для тебе витерплю.