По живу і мертву воду
Шрифт:
— Хіба для мене? Для нас обох.
— Так, для нас обох, — слухняно й щасливо повторила дівчина.
В цю хвилину Стефа довіряла своєму коханому безмежно. Юрко з вдячністю погладив її голову з високим коком над чолом і з двома туго заплетеними косами, доторкнувся губами її обличчя. Від Стефи пахло молоком і степовою духмяною травою, нагрітою сонцем. Яка вона ще тоненька, худенька. Юрко розчулився. Йому захотілося зробити для Стефи щось велике, надзвичайно щедре. Він підвів голову до неба. Зорі… Зібрати їх у чорний мішок і віддати Стефі. Подарувати… Боже мій, який він ще дурненький.
Черкнула зірка по небу. Юрко згадав Стефиного батька.
— Закінчиться війна, і все стихне, рибонько. Люди заспокояться. Може, з'явиться вуйко Семен.
— Йой-ой-ой… — заломила руки Стефа. — Що ти кажеш, милий. Нема вже живого нашого татуся. Давно немає.
— Не кажи так, Стефо. Це — війна. На війні всяко буває. Кожної війни багатьох людей ховали, а вони живі-здорові додому приходили. Старі люди розповідають…
— Та чи я б не хотіла, Юрцю? Ой, я б такого щастя не пережила.
Сльози дівчини закапали на вишивану сорочку хлопця, й він відчув, як ширшає на грудях тепла волога пляма, як вона швидко холоне по краях. Він ніжно обійняв кохану, поцілував у скроню:
— Все може бути, Стефо. Ми повинні думати, як краще…
Все лишалося неясним, хистким, крім одного — вони кохають одне одного, і їх кохання не обіцяє бути щасливим. Та все ж навіть у найнещасливіших закоханих бувають хвилини, коли в світі немає нікого, крім них двох. Така хвилина настала для Юрка й Стефи.
«Як краще…» А й справді! Адже вони молоді, щойно починають жити, нікому не заподіяли ніякого лиха. Невже їх мають чекати тільки небезпеки й нещастя? Дурниці! Не треба навіть думати… Вони вдвох. Хто відбере оцю ніч, ці зорі й тишу? Двоє сердець б'ються як одне — удар в удар.
І вже немає війни, нема лихих людей, немає нікого, крім них, на цілій землі. Тільки їх двоє з одним спільним серцем.
І до ранку ще далеко…
Щось дивне сталося в темному повітрі. Наче величезний прозорий голубий птах пролетів над темною стіною могутніх лип, безшелесно сковзнув до верхів'їв, кинув на них сяйво своїх крил і щез.
— Що це? — ледь чутно спитала Стефа, не відриваючи голови від грудей хлопця.
— Зірниця. Або зоря впала.
— Над нашим Бялопіллям. Хтось помер…
— А може, народився.
Юркові не хотілося ні думати, ні говорити про смерть. Але щасливий спокій уже було порушено. Стефа заворушилася, зняла з плеча руку, й до нагрітого її долонею місця прокрадався лоскітливий холодок.
І тут долетіли до них ослаблені віддаллю звуки далеких пострілів, відчайдушного собачого гавкоту. Відразу ж зовсім недалеко від садиби ксьондза невпевнено дзявкнув чийсь собака, потім другий, кілька нараз, і їх сигнал тривоги ліниво підхопив увесь собачий гарнізон Підгайчиків.
— Це в нас у Бялопіллі, — якимось чужим, глухим голосом промовила Стефа. Вона відхилилася від Юрка, прислухаючись. Її рука, затиснута в руці хлопця, тремтіла.
— Ну, чого ти, — намагався заспокоїти її Юрко. Але сам він уже знав, що там, за горбами в долині, де лежить маленьке село Бялопілля, сталося непоправне — за
Поки Юрко гарячково й безуспішно підшукував погрібні слова втіхи, виправдання, закам'яніле обличчя дівчини наче випливало з темряви. Вже не мерехтіння зірок, а якесь інше бліде світло падало на нього. По-дитячому відкривши рот, вона з жахом дивилась кудись угору через Юркове плече. Хлопець озирнувся, й те, що він побачив, здалося йому в першу мить низькою рожевуватою хмаркою. Це були ледь порожевілі від далекої заграви верхів'я столітніх лип на кладовищі. Там, за горбами, в Білопіллі, вже горіли хати.
Удар припав на плече і збив Юрка з ніг. Очевидно, Стефа відштовхнула його обома руками з усіх сил. Юрко не втримався, полетів на траву. Він почув тонкий відчайдушний зойк дівчини й відразу ж скочив на ноги. Стефи біля нього не було, вона втекла, але він помітив, як майнула в темряві біла кохтинка, й кинувся навздогін.
Він наздогнав би її відразу й затримав би, якби пам'ятав про дріт у проломі загорожі і взяв трохи вправо! Але він забув… Колючий дріт схопив його за холошу, й він з усього розгону гримнувся на землю. Цього разу він ударився дуже. Юрко аж застогнав з болю та досади. Квапливо, дряпаючи іржавим дротом ногу, він насилу відірвав дріт від холоші, скочив на ноги й знову помчав ледь помітною стежинкою. Стефа була десь попереду. Минуло лише кілька секунд, і вона не могла забігти далеко. А побігла вона, звичайно, в Бялопілля. Треба її впіймати, зупинити, врятувати.
М'який пил дороги, дерев'яний хрест, за ним серед горбів в'ється польова стежка. Сюди! Він знав цю стежину. Хвилина-дві, і він побачить білу кохтину попереду. Юрко мчав, легко відштовхуючись від землі своїми дужими ногами, жадібно вдивляючись у темряву, не думаючи навіть, що десь на його шляху може з'явитися яма чи рів. Лан вівса, стіна жита, складені хрестиками снопи пшениці, знову смужка ярини й хрестики пшениці. Зараз, зараз… Вона десь тут, неподалік… Його хвилювало тільки одне — бажання якнайшвидше вгледіти в темряві Стефу. Куди ж вона поділася? Якими б не були прудкими її босі ноги, він, Юрко, вже повинен був наздогнати її. Ще хвилина, дві… Здавалося, він не біг, а летів над землею, наче великий безшумний нічний птах. Та білої кохтини попереду не було видно.
Стефа зникла. Ніч наче проковтнула її. Можливо, назавжди, як чорна могила… А він щойно стояв з нею поруч, його руки, здавалося, ще відчували тепло її рук. Назавжди… Вперше відчай охопив хлопця.
— Стефо! — крик рвав його груди, їдкий піт заливав очі. — Стефо!
Ані звуку у відповідь Юрко продовжував бігти з усіх сил. Він уже давно помітив рожевувате світло попереду, але не розумів, чому це світло все зміщується вправо від того місця, куди вела стежка, і де, як йому здавалося, було Бялопілля.