По живу і мертву воду
Шрифт:
Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.
— Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?
Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.
«Цей може дати чергу в спину…» — подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.
І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.
— Слава богу, — сказав Пантелеймон. — Вони люди
— Павлуш, скажи йому… — обурений Ахмет озирнувся на Колесника. — Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.
— Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, — щиро сказав Пантелеймон. — Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…
Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові — вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.
— Пантелеймон, — суворо сказав Колесник, — щоб я більше не чув про бога.
— Хлоп’ята, любі, — занив Пантелеймон, — чим моя молитва вам зашкодила?
— Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це- в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом — залишимо тебе, підеш сам.
— Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, — додав Ахмет. — Поки що нам з лейтенантом дякуй.
… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.
18. ОСТАННЯ РОЗМОВА
— Пане штурмбаннфюрер, дозвольте повідомити вам останню новину: наш Пуголовок уже має секретарку… Така серйозна дівчина і, повинен вам сказати, досить приваблива.
Помічник начальника гестапо ледве стримав посмішку, бо був певний, що ця новина видасться шефові пікантною і потішить його. І він не помилився. Герц склав губи трубочкою й тихо свиснув.
— Оцього я не чекав!.. Вродлива, кажеш?
— Цілком. Але тримається статечно, на вертихвістку не схожа. Військова виправка, відчувається школа гітлерюгенду.
— Вельми цікаво, вельми… — очі штурмбаннфюрера весело заблищали, стали масними. — Постарайтеся вивідати про їх стосунки. Все з подробицями…
Коли помічник зачинив за собою двері, Герц дістав з шухляди кругле дзеркальце і з видимим задоволенням оглянув свою свіжовиголену фізіономію. На свої сорок років він виглядав просто-таки відмінно. Мужчина в соку. Але бач який Пуголовок! Чоловіче самолюбство Герца було уражене. Сам-то він не мав наміру стати суперником Хауссера, але вирішив, що було б зовсім непогано, якби хто-небудь з його підлеглих відбив це дівчисько у радника або хоча б наставив йому роги.
До кабінету знову зайшов помічник. Від попереднього грайливого виразу на його обличчі не залишилося й сліду.
— Щойно одержано депешу…
Герц
Це повідомлення приголомшило начальника гестапо, його побоювання підтвердились. Ось кому вони дають зброю…
— Зараз же розшукайте радника Хауссера, — тихо, не відриваючи очей від депеші, наказав Герц. — Хай він негайно прийде до мене.
Помічник цокнув каблуками.
— Хвилиночку! — зупинив його шеф. — Нехай Карл принесе мені картотеку оунівців.
Години через півтори з’явився Хауссер. Він застав начальника гестапо за роботою. Штурмбаннфюрер з пригніченим виглядом перебирав карточки, що стояли у вузенькій лакованій скриньці, і відкладав деякі з них набік. Він мовчки кивнув головою радникові й подав йому депешу.
Як тільки Хауссер прочитав про велику кількість стріляних гільз німецького виробу, він умить зрозумів, що цього разу на залізниці діяла якась бандерівська сотня. Мала відбутися важка розмова з штурмбаннфюрером.
— Що ви на це скажете, пане раднику? Дуже цікавить мене ваша думка, — могильним голосом запитав Герц, продовжуючи розглядати картки.
— Мені здається, що треба одержати більш детальне повідомлення про те, що сталося.
— Що вам неясно?
— Все досить незвичайне, загадкове…
— Ви вважаєте, що й цей ешелон могли знищити радянські партизани? Біля Братина? Там, де ніколи не траплялося нічого подібного?..
— Наскільки мені відомо, в Братинському лісі радянські партизани бували.
— Коли це було! Рік тому! Партизанів тоді було оточено й розгромлено дощенту. Більше вони й носа свого не показували в цьому лісі.
— Від них усього можна сподіватись…
— Тільки не цього. Партизани діють на залізниці малими групами. У нападі ж на ешелон біля Братина брало участь понад сто чоловік. Загін! І потім, чи ви звернули увагу на те, що, судячи з стріляних гільз, загін був майже цілком озброєний німецькими гвинтівками.
— Хто ж знищив ешелон? — досить невинно запитав Хауссер.
— Ті, кому за вашою, рекомендацією ми видаємо свою зброю та боєприпаси.
Радника Хауссера не так-то й легко було приперти до стіни.
— Я попрошу пана штурмбаннфюрера нагадати мені хоча б один випадок збройного нападу оунівців на наші військові ешелони.
— Досить цього одного випадку. Цілком! Ми втратили одинадцять танків разом з їх екіпажами! І мені відомо, що буквально декілька днів тому оунівці відправили в район Братина велику партію німецьких гвинтівок та боєприпасів для своїх загонів.