По живу і мертву воду
Шрифт:
Вогонь відразу здійнявся стовпом, навколо вогнища з пітьми виступали червонуваті дерева. І тут виявилося, що десь поряд знаходиться житло або ночують пастухи — зовсім близько почувся собачий гавкіт. Ахмет вилаявся по-своєму, сказав, що треба негайно втікати з цього місця. Колесник усе ж вирішив почекати до світанку: гавкав один пес, отже, якщо це не пастухи, то маленький хутір, можливо, всього одна хата. Одна хата, один господар чи господиня… Невже ж не можна довіритися добрій людині? Ахмет погодився зачекати, поки погасне вогнище, але
— Нащо тобі, Павлуш, люди? — сердито зашепотів татарин, наблизившись до Колесника. — Їжа є, компас є. Що тобі треба? За табором скучив, чи що? Хіба можна тутешній людині вірити?
— А ти забув, хто нам допоміг утекти? Люди.
— Зовсім інший справа, як не розумієш… То був вірний людина, а не шалтай-болтай який.
— Хлопці, не сперечайтеся, — втрутився Пантелеймон. — Усе в руках божих…
— Сиди! — огризнувся на нього Ахмет. — Тебе сюди тільки бракувало.
Замовкли. Над полями почало світати, але в лісі ще було темно, вогнище, гаснучи, кидало бліді відблиски. Втікачі терпляче чекали, поки перегорить зовсім, знали — картоплю вибирати рано, хай дійде в гарячому приску й попелі. Раптом під чиєюсь ногою хруснула гілка, почувся кашель. Вогнище затріщало, спалахнуло яскраве полум’я, й вони побачили людину біля вогню. То був високий кремезний дід у смушевій шапці і в свиті, накинутій на плечі. Світло падало на його загоріле бронзове обличчя, золотило розкішні пухнасті вуса. Старий підкинув у вогонь кілька смолистих гілок, розглянувся навкруги, набиваючи тютюном велику чорну люльку й, старанно розкуривши її, вмостився на пеньку. Він сидів собі, пихкав люлькою, покашлював і час від часу підкидав до вогнища гілок, наче сам розпалив його. Не виглядало, щоб він збирався йти звідси.
Ахмет потяг Колесника за рукав, він пропонував відповзти далі. Але тут трапилося несподіване. Старий підвівся, вибив люльку, розгріб палицею вугілля й викотив картоплину. Він довго перекидав чорну гарячу картоплину з долоні на долоню, потім розламав навпіл і покуштував білий м’якуш. Колесник ахнув: от тобі й на! Значить, дідуган відразу здогадався, що у вогнищі печеться картопля. Видно, здогадувався він, що й люди, які поклали її туди, знаходяться десь неподалік. Він хотів з ними зустрітися. Колесник торкнувся до Ахметового плеча, той зрозумів бажання товариша, міцно стис його руку: «Зачекай…»
Старий підкинув ще одну гілку до вогнища, дав їй розгорітися й сказав голосно:
— Агов, хлопці! Готова ваша бульба. Виходьте, не бійтеся.
Ахметові пальці, що стискали руку Колесника, повільно розтулилися.
Колесник вийшов сам. Старий дививсь на нього допитливо, безбоязно.
— Доброго ранку, батьку!
— Здоров, козаче.
— Пробачте, що потурбував вас. Не знав. Вогнище я погашу, не бійтеся, пожежі не нароблю.
— Е, сину, що за турбота. Не буду питати, хто ти, звідки й куди йдеш. На злодія начеб не схожий.
— Ні, батьку,
— Здогадуюся… Зараз біди вистачає людям. Звідки родом, можеш сказати? Може, мені в твоїх краях довелося побувати. По мові чую — з великої України.
— Полтавщина.
— Ні, в Полтавщині я не був, нас, австрійських полонених, до Азовського моря направили, чув місто таке — Генічеськ? Біля самого моря стоїть.
— Знаю Генічеськ, там Арабатська стрілка починається.
— О-о! — зрадів старий. — Пам’ятаю стрілку, купався на ній. Славне море. А риби там! Тьма. Рятувала нас риба. На базар підеш, попросиш, бичків тобі завжди дадуть, рідко хто відмовить. Нарід там добрий, а що час військовий, то баби більше. — Він усміхнувся, підкрутив вуса. — А я молодий був, баби поглядали на мене…
Колесник мовчав, чекав, що ще скаже йому цей говіркий старий. Початок був добрий. Просити він нічого не хотів — дід сам. повинен здогадатися. Добре, якби хліба дав…
— То ти розумно робиш, що від вогнища відходиш, ховаєшся, — сказав старий. — Тільки розпалюєш вогонь не в пору.
— Коли треба?
— Перед сходом сонця, коли жодної зірки на небі.
Колесник зрозумів — у темряві вогонь далеко видно, а на світанку він поблідне, не буде впадати в очі. Розумну пораду дав йому дід.
— Це не все!.. — застережливо підніс палець старий. — Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.
— Дякую, батьку.
— То що ж мені з тобою робити?
— Може, хліба трохи дасте…
— Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.
— Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… — невесело посміхнувся Колесник.
— Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.
— Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.
— Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.
Здається, можна довіритись. Пощастило.
— Хто в вас у хаті?
— Баба моя.
— А сусіди?
— Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.
Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.
— Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? — насмішкувато й радісно сказав господар. — Приймай гостя, земляк твій.