По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

І зараз, дивлячись на свіжопоголене смугляве, монгольського типу обличчя Вепра, на чистенький комірець його сорочки, відпрасований костюм і начищені до блиску чоботи, не можна було здогадатися, що він пройшов уночі зі своїми охоронцями близько двадцяти кілометрів лісовими шляхами й стежками.

На маленькому хуторі, що загубився серед лісів, надрайонний комендант ес-бе з’явився над ранок. Сюди, за його розрахунками, вже повинні були привести командира сотні Богдана, але з якоїсь причини послані за сотенним хлопці

ще не прибули, і Вепр починав сердитись, йому не терпілося якнайшвидше покінчити з цією неприємною справою.

Коли Вепр сердився, на його плоскому з вузькими темними очима обличчі появлялася загадкова посмішка. Між іншим, і всі свої почуття комендант надрайонної служби безпеки приховував за цією тихою, майже ласкавою посмішкою. Його ніколи не бачили ні розгніваним, ні пригніченим сумом. Він посміхався. Можливо, це залишилося в нього від попередньої професії: всього три роки тому Вепр працював офіціантом в одному з кращих львівських ресторанів. Хтось із відвідувачів дав маленькому спритному офіціанту з обличчям монгола кличку «Японець».

Японець перетворився на Вепра, але стара посмішка залишилася.

Цією завченою посмішкою Вепр зустрів свого охоронця і господиню хати, які принесли йому сніданок: зелений салат зі сметаною, смажене курча й глечик молока.

— Не чути? — запитав комендант охоронця.

— Ні.

Вепр двічі поблажливо кивнув головою, немовби відповідь охоронця його цілком влаштовувала, й наказав:

— Нехай зайде референт пропаганди.

Могила не примусив себе довго чекати. Референт пропаганди мав стомлений вигляд і, судячи з того, як неспокійно поводилося його підборіддя, дуже нервував.

— Друже Могило! Ви знаєте, я все розмірковую й приходжу до досить неприємного висновку, — солодкувато посміхнувся Вепр.

Обличчя референта витягнулось, помітно було, як за скельцями окулярів нервово кліпають повіки. Він уже вивчив посмішки коменданта надрайонної ес-бе й зрозумів, що такий вступ не обіцяє нічого доброго..

— Мені здається, — провадив Вепр, продовжуючи ходити по світлиці, — що деяка, досить значна частка відповідальності за вчинок сотенного Богдана падає і на вас. Саме тоді ви перебували там…

— Я говорив, я намагався переконати, — Могила відразу ж почав задихатися. — Він не хотів мене слухати.

— Це не виправдання, це звучить досить наївно. Вас послали читати лекцію на тему «Хто головний ворог України?» за цілком ясними, схваленими центральним проводом тезами. Отже, ви могли…

Друже Вепр, я говорив, я пояснював…

— Інша справа, — не дав йому закінчити надрайонний комендант, — інша справа, якщо я доб’юсь у нього признання, що він діяв не в силу своєї дурості, а використовував чиюсь вказівку… В такому разі ніхто не зможе звинуватити вас.

Поспішно зайшов охоронець.

— Привели!..

— Нехай почекає, я покличу… — примхливо промовив Вепр

і, коли охоронець вийшов, знову звернувся до референта: — Використовував чиюсь вказівку… В такому випадку, природно, ви не можете нести відповідальності. Ви мене зрозуміли?

Могила не зрозумів, запитав розгублено:

— Чию вказівку? Хіба вказівка була?

— А у вас не склалося враження, що Богдан — це ворожий агент, який проліз до наших лав?

Здивований референт уже не пробував приборкати свого відвислого підборіддя, що тряслося, як у пропасниці. Він стояв зблідлий і мовчав.

— Чому це дивує вас, друже Могило? — насмішкувато запитав Вепр. — Адже ви самі казали мені: «Це міг зробити тільки більшовицький агент». Пам’ятаєте?

Могила наморщив лоба. Справа в тому, що, повідомляючи про те, що сталося, він висловився трохи по-іншому. Він сказав Вепрові: «Така дурна акція може принести користь тільки нашим ворогам». І додав запально: «Цей дурень Богдан діяв, немов більшовицький агент». Одначе зараз не мало сенсу уточнювати кожне слово. Могила квапливо погодився.

— Правда. Так я сказав…

— Вам доведеться підтвердити письмово…

Референт понурив очі, помовчав трохи й кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув Вепр. — Можливо, що Богдан буде все заперечувати, — додав він з іронією. — Але це не повинно бентежити вас. Мені відомі деякі додаткові факти. Ви будете вести протокол допиту й зможете переконатися в цьому… Я попрошу вас записувати тільки те, що він не буде заперечувати. Зрозуміло? І зробіть так, щоб на останній сторінці протоколу залишилося вільне місце. Так з півсторінки, можна навіть більше. Для підписів…

Вепр наказав привести сотенного. Він пройшовся по кімнаті й сів за стіл.

В супроводі озброєного автоматом і кинджалом здорованя Богдан зайшов до світлиці — скуйовджений, гнівний, з набухлими жовнами на вилицях.

Вівчарка підвела голову, злегка вишкіривши зуби.

— Слава Україні!

— Героям слава!.. — відповів надрайонний, з неприхованою цікавістю розглядаючи сотенного.

— Друже Вепр!.. — хвилюючись, почав Богдан.

— Почекай, почекай… — заспокійливо підніс руку надрайонний. — Чого ти наїжачився? Все вияснимо… Сідай до столу, будемо снідати й поговоримо. Тільки треба здати зброю. Друже Горо!..

Богдан рвучко поклав руку на кобуру й побілілими очима втупився в надрайонного коменданта.

— Ну, ну… — осудливо й разом з тим благодушно промовив Вепр. — Такий у нас порядок. Ти ж знаєш…

Сотенний, не зводячи очей з надрайонного, повільно розстебнув ремінь з кобурою, що на ньому висіла, й, не оглянувшись, передав його здорованю, який стояв поруч.

— Принесіть ще одну виделку й. чашку, — тоном дбайливого господаря наказав Вепр. — Сідай, Богдане. Мабуть, зголоднів? Самогону, правда, нема. Та обійдемося…