Побачити Алькор

Ешкилев Владимир Львович

— Я повинна була його вбити?

— Я такого не казав.

«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», — подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:

— Все ніштяк?

— Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо.

Все-все.

— Нам маза потрібна.

— Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.

— Все через пічку ломиться… — вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. — Проти нас страшні сили рогом стали.

Світло було несильним, але раптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:

— Ми переможемо всі ті сили.

— Ті сили не по землі шлиндають.

— Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?

— Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.

— Сонячне дупло? Сама придумала?

— Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать [12] .

— Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?

12

Космічна Мавпа використовує в розмові кримінальне арго. Відповідно: фанич — чайник; маза — допомога; пічка, дупло — задниця; жити у кума — сидіти в зоні.

— Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? — Її істерика нарешті прорвалася назовні. — А насправді ти ж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?

— Йди до мене, — він дивився їй в очі.

— Ти не відповів.

— Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.

— А що? Що?

— Найголовніше, маленька, те, що ми разом.

— Надовго?

— Назавжди. Йди до мене.

Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:

— На-зав-жди.

Розділ 13

—

Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, — Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру.

— Грінченко Лавр Станіславович, — консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.

— Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.

«Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.

— А тебе як називати?

— Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте.

Беконті здивовано подивилась на подругу.

«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» — казав її погляд.

«А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

— Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

— Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

— Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

— Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

— Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

— Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

— Без мене! — крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

— І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст.

— У вашому Храмі.

— У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх.

— Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

— Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович.

— Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.