Побачити Алькор
Шрифт:
Він не став затримуватись біля вольєра, де на асфальті крейдою накреслили контури мертвих тіл, а відразу рушив до вілли. Всі вікна головної будівлі були освітлені, на автомобільному майданчику стояли «волги», джипи і мікробус «фольксваген» із затіненими вікнами, який, скоріше за все, мав постійну прописку в гаражі поважної спецслужби. На вході до вілли посвідчення радника міністра перевірили охоронці з емблемами «Ратлону» на рукавах. Під їхніми підозрілими поглядами Костиганов увійшов до розкішного лобіо з підсвіченим фонтаном, важкими бронзовими
Тут майже нікого не було. Лише в дальньому кінці лобіо, на довгому шкіряному дивані, сиділа смаглява дівчина в білих джинсах і блакитній футболці з написом: «Spittin Kittens» [56] . Вона привітно посміхнулась Пітерові. Щось у цій дівчині змусило Костиганова відповісти їй такою самою усмішкою і присісти поруч із нею на диван.
— Петро, — відрекомендувався він тою формою імені, яку записали до його посвідчення.
— Руна, — назвалася смаглявка і додала, манірно розглядаючи пещені пальці з довгими гелевими нігтями: — Ви знаєте, Петре, що ваше ім'я не відповідає вашій зовнішності?
56
Кошенята, які шиплять (англ.).
— Невже?
— Вам скоріше пасувало б Едуард або ж Рудольф.
— Це ви мені робите комплімент?
— Майже, — вона раптом припинила роздивлятися власні нігті, наблизила своє обличчя до Пітерового і прошепотіла: — Насправді — ви надзвичайно цікавий чоловік. У вас є вроджена елегантність.
— Рідко доводиться чути компліменти від такої витонченої красуні. Дякую.
— А я вам дякую за «витончену». Тут, — вона обвела лобіо виразним поглядом, — цього ніхто не розуміє.
— Чесно кажучи, я й не сподівався, що зустріну тут таку дівчину.
— Ага, — посміхнулась Руна, — ви сподівалися зустріти тут фанатиків у бридких халамидах і з мантрами на вустах. Я маю рацію?
— Ви провидиця.
— Трошки є, — погодилась Руна. — А ви один із слідчих?
— Беріть вище, Руночко. Я — радник міністра внутрішніх справ.
— Правда? — Її брови злетіли до мілірованих пасм на чілці. Здивування робило її беззахиснішою, а від того чарівнішою. — Ви не брешете?
— Я ніколи не брешу дівчатам із зовнішністю богинь, — Пітер розкрив перед чарівним носиком Руни своє посвідчення. — Можете в тому переконатись.
Та уважно порівняла фото на посвідченні з обличчям Костиганова. В її очах раптом промайнуло щось рішуче.
— А я не помилилась, — розсміялась Руна. — Я ніколи не помиляюсь. Хоча ви й Петро, зате Венцелевич! Я відразу відчула у вас щось
— Але я спочатку повинен тут все роздивитися. Зранку міністр вимагатиме від мене доповіді.
— Тоді я вам зараз усе швиденько покажу і розповім, а потім ми з вами поїдемо в нічний клуб, — запропонувала дівчина. — Вам буде про що доповісти міністрові, повірте мені.
— Мені, Руночко, подобається ваш спосіб мислення. Я згодний.
— А ви коли-небудь бачили справжній жертовник? — Руна зробила великі очі.
— А тут є жертовник?
— Йдіть за мною. — Руна підвелась і за руку повела Пітера на сходи. — Ваш міністр припухне, коли ви йому почнете доповідати.
— А у вас не буде неприємностей?
— У мене? — зупинилась Руна.
— Я знаю, у вас тут є одна така прикра особа. Олесею звати. Вона вас не сваритиме?
— Вона зараз на допиті аж із чотирма слідчими. На третьому поверсі, у своїх апартаментах. І ще довго там буде. Вона ж була поряд із Траною, коли ту застрелив снайпер.
— Із Траною?
— При посвяченні ми змінюємо звичайні імена на священні. Я колись була Тамарою, а тепер — Руна…
— А Поліна Агамова стала Траною?
— Ага, — дівчина вибігла сходами на другий поверх і поманила Пітера граційним порухом чарівної голівки: — Йдіть за мною.
— Олеся — теж священне ім'я?
— Ні, це її «мирське» ім'я. А священне в неї — Карна.
Вони увійшли до просторої кімнати, стіни якої прикрашала старовинна зброя. Перехрещені під щитами списи і бойові сокири, мечі і шоломи. Зі стелі на товстих ланцюгах звисали світильники, стилізовані під масляні лампи. Посередині кімнати стояв масивний дубовий стіл. Біля нього, немов підсвинки навколо льо хи, купчились такі самі масивні табурети. І лише з одного боку столу височіли два справжніх трони, з високими бильцями і червоними подушками на сидіннях.
— Лицарська зала Червоної Гілки, — пояснила Руна. — Тут збираються жерці і воїни.
— А на троні сидить Ерікан?
— Сидів, — уточнила Руна.
— А що з ним сталось?
— Він залишив нас.
— Помер?
— Я не знаю. Івар сказав мені, що він нас залишив.
— А хто тепер замість нього?
— Трана не встигла вибрати собі пару.
— А тепер Старшою буде Карна?
— Вона і була нею.
— А хіба не Полі… Себто хіба не Трана?
— Наш клан був перезрілим і готувався до розділення на два самостійних клани, — пояснила Руна. — Він уже розділився на дві гілки — старшу і молодшу. В кожної з гілок була своя старша пара. Старшою гілкою керували Ерікан і Трана, а молодшою — Дрон і Карна. Ми з Іваром були третьою жрецькою парою старшої гілки.
— З Іваром?
— Він був жерцем. Його вбила Мавпа.
— ?..
— Та відступниця, яка сьогодні увірвалась до замку і повбивала наших. Івар теж загинув. Тепер я без пари, — вона кинула на Пітера хитрий погляд. — Майже як сирота.