Подорож Досвітнього мандрівника
Шрифт:
Однак, можливо, якби хлопцеві хоча б щось було відомо про драконів, він був би дещо здивований поведінкою цього дракона. Той не сів, сплеснувши крилами, і не почав вивергати полум’я з пащі. Дим із його ніздрів скидався на дим від приску, що от-от згасне. Так само здавалося, що Юстаса він не помічає, істота дуже повільно повзла до озерця, часто зупиняючись. Навіть попри свій страх, Юстас зрозумів, що то було старе і печальне створіння. Хлопець прикинув, чи варто йому спробувати втекти. Однак істота може
Створіння доповзло до водойми і поклало на гравій своє жахливе, вкрите лускою підборіддя: однак, перш ніж зробило перший ковток, воно раптом голосно крекнуло чи закричало — і після кількох судом та конвульсій впало на бік, виставивши в повітря пазуристу лапу. З відкритого рота вихлюпнулося трохи темної крові. Дим з ніздрів на якусь мить став чорним, а тоді відлетів і зник. І більше не з’явився. Це був трюк монстра — в такий спосіб він заманював мандрівників до їхньої загибелі. Однак хлопець не міг чекати вічно. Він зробив крок ближче, тоді два — і зупинився знову. Дракон залишався* нерухомим. Хлопець зауважив, що з очей тварюки зник червоний вогник.
І нарешті Юстас наважився підійти до тіла. Тепер він вже був певен, що істота мертва. Здригнувшись, хлопець торкнувся до неї — нічого не трапилось.
Полегшення було настільки відчутним, що Юстас мало не засміявся вголос. Він почувався так, наче боровся з драконом і вбив його, а не просто бачив смерть істоти. Переступивши через тушу, він підійшов до водойми, щоб напитись, бо спека ставала нестерпною. Юстас не здивувався, почувши звуки грому. Майже відразу по тому зникло сонце і, перш ніж мандрівник закінчив пити, навколо вже тарабанили великі краплі дощу.
Клімат цього острова був не надто приємний. Менше ніж за хвилину Юстас ущерть змок і напівосліп від потужної зливи, подібної до якої в Європі ніколи не бачили. Не було сенсу навіть пробувати вийти з долини, поки злива не вщухне. Хлопець кинувся до єдиного доступного прихистку — драконової печери. Там він ліг і спробував віддихатись.
Більшості з нас відомо, чого варто чекати від драконячого барлогу, однак, як ми вже знаємо, Юстас читав неправильні книжки. Там багато писалося про експорт та імпорт, про уряди та дренаж, але ні слова не було про драконів. Ось чому хлопець так розгубився, придивившись до поверхні, на якій лежав. Її частинки були надто гострими як для каміння і надто твердими як для колючки, а навколо все було всіяне круглими пласкими штукенціями, котрі клацали, коли хлопець ворушився. З входу до печери надходило досить світла, аби мати змогу все це роздивитись. Безперечно, Юстас побачив — а будь-хто з нас міг сказати про це наперед — скарби: корони (ті штуки, на які наштрикувався Юстас), монети, персні, браслети, злитки, чаші, тарілки та коштовні камені.
Юстас (на відміну від інших хлопців) ніколи про скарби не мріяв, однак відразу ж побачив користь від них у цьому новому світі, до якого він так по-дурному втрапив, провалившись вдома крізь картину у спальні Люсі.
— У них тут немає податків, — сказав він. — Тож скарби не треба віддавати урядові. З кількома такими штуками я зможу непогано провести тут час — наприклад, у Келормені. Здається, це найстерпніше місце у цих краях. Цікаво, скільки я зможу взяти? Оцей браслет — можливо, камінці на ньому — то діаманти — я натягну собі на зап’ястя. Трохи завелике, але якщо підтягнути аж до ліктя, буде якраз нормально.
Він заліз на найменш незручну частину купи, що переважно складалася з монет, і вмостився чекати. Однак після сильного переляку — особливо якщо йому передував похід горами, людина почувається знесиленою. Юстас заснув.
У той час, коли він посопував уві сні, решта завершила обід і почала всерйоз непокоїтись через його відсутність.
— Юстасе! Юстасе! Агов! — кричали вони, аж поки не захрипли. Каспіян подув у свій ріг.
— Його немає поблизу — інакше він почув би цей звук, — сказала Люсі, сполотнівши.
— Нестерпний хлопець, — мовив Едмунд. — Навіщо йому було отак втікати?
— Але ми мусимо щось робити, — сказала Люсі. — Він міг загубитись чи впасти в яму, чи потрапити до рук дикунів.
— Або його розірвали дикі тварини, — додав Дриніян.
— Якби так, всі відчули б полегшення, скажу я вам, — пробурмотів Рінз.
— Пане Рінз, — сказав Рипічип, — ви ніколи ще не казали нічого більш недостойного вас. Та істота мені не друг, але він все-таки королівської крові і, оскільки він наш супутник, знайти його або помститись за нього у разі смерті — справа нашої честі.
— Безперечно, ми повинні знайти його, якщо зможемо, — втомлено мовив Каспіян. — Оце так неприємність. Це означає пошуки та нескінченні неприємності. Клятий Юстас.
Тим часом Юстас спав, спав і спав. А прокинувся від болю в руці. Місяць світив у вхід печери, а ліжко зі скарбів начебто стало набагато зручнішим: він взагалі майже не відчував його. Біль у руці здивував хлопця, але він тут же зрозумів, що справа у браслеті, одягнутому на руку нижче ліктя, — він наче став тіснішим. Мабуть, поки хлопець спав, у нього розпухла ліва рука.
Він поворушив правою рукою, щоб відчути ліву, але завмер, навіть на сантиметр її не пересунувши, і нажахано прикусив губу. Бо рівно навпроти нього, трохи правіше, там, де місячне світло падало на підлогу печери, рухалась страшнюча тінь. Хлопець відразу впізнав її: то була драконова лапа. Вона заворушилась, коли Юстас ворухнув рукою і завмерла, коли знерухомів він.
— Ой, який же я дурень, — подумав Юстас. — Ну звісно, у тварюки є друг, він лежить поруч зі мною.
Кілька хвилин він не наважувся і м’язом ворухнути. Просто перед очима бачив два тонких струмочки диму, чорного на тлі місячного світла — точнісінького такого, як дим з носа того іншого дракона перед його смертю. Це було настільки моторошно, що хлопець затамував подих. Димок зник. Коли довше стримувати подих вже було неможливо, Юстас тихенько видихнув. Тієї ж миті два струмені диму з’явилися знову. Але навіть тоді він не зрозумів, що відбувається.
Незабаром Юстас вирішив, що обережно просуватиметься вліво і спробує вибратися з печери. Можливо, істота спить — і, так чи інакше, то його єдиний шанс. Але, звісно, перш ніж рухатись ліворуч, він поглянув у той бік. О жахіття! З того боку також стирчала драконяча лапа. Ніхто не звинувачуватиме Юстаса, що тієї миті він розридався. Розмір власних сліз, що скрапували на скарби, здивував його. До того ж сльози видавались неймовірно гарячими, аж парували.
Але користі з плачу не було. Він мусив спробувати якось вибратися з-поміж двох драконів. І Юстас почав простягати праву руку. Драконова права лапа повторила точнісінько той самий рух. Тоді хлопець вирішив зробити те ж лівою. Драконова ліва кінцівка також поворухнулась.