Подорож Досвітнього мандрівника

Льюис Клайв Стейплз

Двоє драконів, з обох боків від нього, повторювали його рухи! Юстас не витримав — і просто кинувся навтьоки.

Все загриміло та заскреготало, забрязкотіло золото, полетіло каміння, щойно хлопець кинувся геть з печери, гадаючи, що то обидва дракони женуться за ним. Він не насмілювався озирнутись і мчав до озерця. Скручена туша мертвого дракона вимальовувалась у місячному світлі — таке видовище налякало би будь-кого, однак Юстас майже його не зауважив. Він хотів залізти у воду.

Але тільки-но дістався до краю водойми, як трапилося дві речі. Спершу його наче громом ударило: хлопець усвідомив,

що втікає на всіх чотирьох кінцівках — з якого це дива він таке втнув? А потім, нахилившись над водою, він на мить подумав, що з води на нього дивиться ще один дракон. Але тут же усвідомив правду. Драконова морда в озері була його власним відображенням — сумнівів не було. Воно рухалось разом з ним: відкривало і закривало рота точнісінько, коли він відкривав і закривав свого.

Поки Юстас спав, він перетворився на дракона. Заснувши на драконових запасах з жадібними, драконячими помислами, він і сам став драконом.

Це все пояснювало. Поруч з ним у печері не було двох драконів. Лапи праворуч і ліворуч були його власними лапами. Дим виходив з його ніздрів. А щодо болю у лівій руці (точніше, тому, що раніше нею було) — ззизивши ліве око, він побачив, що з нею трапилось. Браслет, який так зґрабно сидів на руці хлопця, виявився замалим для грубезного драконового лаписька. Прикраса глибоко увіп’ялася в луску, а навколо цього місця пульсувала спухла плоть. Він вчепився в браслет зубами, але не зміг зірвати його.

Незважаючи на біль, його першим відчуттям було полегшення. Більше він не мав чого боятися. Він сам був жахіттям, і ніхто на світі — хіба що лицар, та й то не кожен — насмілився б його атакувати. Тепер він міг би зійтись у двобої з Каспіяном чи Едмундом. Однак щойно про це подумавши, Юстас зрозумів, що не хоче цього. Він хотів дружити з ними. Хотів повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися та ділитись тим, що має. Бідолаха усвідомив, що він — монстр, відрізаний від людської раси. Страхітлива самотність охопила його. Хлопець почав усвідомлювати, що решта зовсім не були демонами. І замислився над тим, чи він сам був настільки приємною особою, за яку завжди себе мав. Йому бракувало їхніх голосів. Одне добре слово він з вдячністю прийняв би навіть від Рипічипа.

Подумавши про це, бідолашний дракон, котрий раніше був Юстасом, пронизливо заридав. Могутній дракон, котрий гірко плаче у світлі місяця посеред порожньої долини, — таку картину важко уявити.

Врешті-решт нещасний вирішив, що таки спробує відшукати шлях на берег. Він зрозумів, що Каспіян ніколи не відплив би звідси без нього. І відчував, що у той чи інший спосіб, але зможе показати людям, ким є насправді.

Він як слід напився води, а тоді (знаю, це звучить шокуюче, але якщо добре все обмізкувати, то так воно не є) з’їв майже повністю мертвого дракона. Він зробив уже половину справи, коли раптом усвідомив, що робить. Тому що, розумієте, хоча розум його був розумом Юстаса, однак смаки й рішення виявились драконячими. А дракон нічого так не любить, як свіжу драконятину. Ось чому так рідко можна знайти більше ніж одного дракона на країну.

А тоді

Юстас почав видряпуватися з долини. Почав він це зі стрибка, а, стрибнувши, виявив, що летить. Він геть забув про свої крила — і це стало неабиякою несподіванкою — першою приємною несподіванкою за тривалий час. Він знявся високо у повітря і побачив численні гірські вершини, що лежали внизу у місячному сяйві. Наче срібна пластина, виблискувала під ним затока, на якорі стояв «Досвітній мандрівник», а в лісі поруч з берегом мерехтіли вогні табору. З неймовірної висоти він єдиним порухом спрямував себе у цьому напрямку.

Люсі спала дуже міцно, бо не лягала аж до повернення пошукової групи, сподіваючись почути добрі новини про Юстаса. Групу очолював Каспіян. Її втомлені учасники повернулись назад дуже пізно. Ще й принесли тривожні новини. Вони не знайшли ані сліду Юстаса, зате бачили в одній долині мертвого дракона. Намагаючись дивитися на все з позитивної точки зору, учасники групи запевняли інших, що навколо не може бути інших драконів і що той був мертвий уже о третій годині дня (саме тоді вони його й знайшли), тож малоймовірно, що за кілька годин до того він міг кого-небудь убити.

— Хіба що він зжер того нестерпного малого і помер від отруєння, — сказав Рінз. Та сказав він це пошепки, тож ніхто не почув.

Пізно вночі Люсі обережно розбудили — вся компанія, зібравшись разом, про щось тихо розмовляла.

— Що таке? — запитала Люсі.

— Слід зберігати витримку, — мовив Каспіян. — Щойно над кронами дерев пролетів дракон. Він приземлився на узбережжі. Так, боюсь, він між нами та кораблем. А стріли проти дракона марні. І вогню вони зовсім не бояться.

— Якщо дозволить Ваша Величність… — почав Рипічип.

— Ні, Рипічипе, — твердо сказав король, — ти не затіватимеш з ним двобою. І якщо ти не підкоришся мені, я накажу зв’язати тебе. Ми повинні стежити за ним і, щойно розвидніється, спуститись на узбережжя і вступити з ним у битву. Я провадитиму. Король Едмунд буде праворуч від мене, а лорд Дриніян — ліворуч. Жодних інших домовленостей бути не повинно. За кілька годин настане світанок. За годину слід подати їжу, а також залишки вина. І нехай все робиться якомога тихіше.

— Може, він полетить геть, — сказала Люсі.

— Так буде гірше, — сказав Едмунд, — бо тоді ми не знатимемо, де він. Якщо у кімнаті оса, я волію не зводити з неї погляду.

Решта ночі була жахливою. Коли надійшла пора їсти, багато хто відчув, що не має апетиту, хоча й знав, що їсти треба. Здавалось, минули незліченні години, перш ніж розсіялась темрява і тут і там зацвірінькали пташки, а світ наповнився барвами і зробився свіжішим, ніж був протягом ночі, а Каспіян сказав:

— Час настав, друзі.

Вони звелися, оголили мечі і сформували щільну шеренгу, взявши у центр Люсі з Рипічипом на плечі. Це було краще, ніж просто чекати, і кожен захоплювався всіма іншими дужче, ніж зазвичай. За мить вони вже марширували. Коли дійшли до краю лісу, вже майже розвиднілось. А там, на піску, наче велетенська ящірка чи гнучкий крокодил, чи плазун з лапами, гігантський, жахливий та вузлуватий, лежав дракон.

Але побачивши їх, замість того щоб звестися і вивергнути вогонь та дим, дракон відступив, майже плазуючи — назад, на мілководдя.