Подвійна гра в чотири руки
Шрифт:
І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.
А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…
Сходиться на палубі публіка.
Крутить ручку оператор.
Кланяється капітан.
Сновигають матроси.
Гримить військовий оркестр.
Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких краще помовчати, адже ані слова про них не зможе повідомити.
Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерунками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…
Уся
Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточенні трьох черниць і чотирьох приживалок.
І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фасону «Пушкін».
Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов циганський хор – зі співами і танцями.
Посадка закінчувалася.
Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний медичний саквояж.
Оркестр гримнув туш.
Проводжаючі замахали хустками.
Пароплав видав потужний гудок…
…Обійшовши сірий адміністративний будинок, переслідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріблясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт пароплава, де його не могла бачити ані поважна публіка, ані пан капітан із матросами.
Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на розпечену палубу.
Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мокру пляму, заповз під рятувальний баркас.
Пароплав повільно відійшов від берега…
Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на валізі на спекотному київському сонечку на набережній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи та ще й корсета, фільдеперсових панчішок з тісними ненависними підв’язками і капелюха-канотьє, котрий не захищає від сонця, а, швидше, приховує добу немите спітніле волосся, і блузон ваш білий, а не сірий від пилу, і замшеві чобітки не в сивих залисинах бруду – ви навряд чи зрозумієте, з яким шаленим почуттям щастя і насолоди Муся, Марія Матвіївна Гурчик, зачинила за собою двері каюти під номером 23.
Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу скидаючи черевички – та так, що один полетів управо – прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому боці від саф’янового крісла, а другий – вліво, влучивши у дзеркало.
І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним рухом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на ходу блузки ненависний корсет.
О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука індійська богиня Калі – навіть вона не
Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказати – звичка!
Мить – і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкіру» – фільдеперсову панчішку.
Уже хотіла приступати до другої, як трапилася прикра несподіванка.
Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася чоловіча постать.
Оголений торс, рушник на голові – та ще й зі свистом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.
Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори ніжкою, невідомий пан – з присвистом, що застряг у горлі.
Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».
Випросталась, блузку почала нервово застібати, кинуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.
Невідомий пан першим отямився.
Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його стояла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зовсім зневажливо) – до Мусі:
– О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спізнюєтесь, рибонько!
– Що? Яка ще «супружниця»?! – розгнівалася Муся такому дурному жарту. – Я, певно, каютою помилилася.
Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж і панчішки підбирати.
– Навряд чи, – відказав той спокійно. – Який у вас номер?
– Двадцять третій, – сердито буркнула Муся, шукаючи чобіток.
– Ну то ніякої помилки немає! Так що – прошу до сімейного гніздечка! Як мені вас називати – рибонькою підійде?
– Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! – скинулася Муся. – Ніяка я вам не рибонька! Чи ви при своєму глузді?
А сама тишком-нишком до дверей відступає і міркує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.
Можна – кошиком, можна – парасолем.
Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.
Зупинився навпроти і сам очі вирячив:
– Як? Хіба вас не попередили?
– Це ж про що? – обережно питає Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася – важкенький, гостроносий – цілком підійде для захисту.
– Як про що? – своєю чергою здивувався той. – Ну ви ж – актриса?
Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхлива Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.
Порахувала до десяти, перед тим як відповісти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено:
– Актриса? А… Ну, так… Нібито…
– Ну і я – актор! – зрадів нахаба, витираючи голову рушником.
І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок:
– Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як вийду на сцену…
І заволав гидотно, ніби розспівування робив перед роялем:
– О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…
Сказати до слова, Муся театру не любила.