Подвійна гра в чотири руки

Роздобудько Ирэн Виталиевна

– Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знаменням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували – прошу лише повернути. По-доброму.

– Креслення? – розгубився самоварник, чоло напружив: – Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо вам потрібно – землю урию!

– Уриєш, не сумнівайся, – кивнув страшний чоловік. – А завтра увечері скажеш, хто тут порядок

наводив, ваші чи заброди.

– Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, – тяжко зітхнув самоварник. – Можете самі пересвідчитись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як один. Зуб даю: не наші то були.

– Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.

Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопився з незручного ящика:

– Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?

Страшний чоловік кивнув на пощерблений самовар:

– І це забери!

Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом кинувся у двері.

Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на свіжому весняному протязі.

Олексій Богданович Крапка, колишній перший помічник обер-поліцмейстера департаменту, улюблений учень завідувача розшукового відділення, колезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого (до слова, засновника науково-технічного підходу в боротьбі зі злочинним світом), а нині – околоточний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову поклав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на чоло і поринув у медитацію…

* * *

…Що не кажіть, а військові оркестри – видовище урочисте і навіть зворушливе.

А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед відплиттям судна, то душа починає злітати над хвилями разом із чайками!

Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку, змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в небо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил разом із небесним музичним військом.

Позаду оркестру – Дніпрові схили, не зелені, а білі від цвіту.

Попереду – спалахують відблисками хвилі, не сині, а з золотавими і срібними загравами.

Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипалубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі на язики репортери вже охрестили «монстром», піддавши критиці намагання міської влади вдихнути життя в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.

Але нехай балакають газетярі, а відремонтований – саме під «круїзний»! – пароплав відпливає за годину. І поважних гостей на нім – хоч греблю гати.

Щоправда, не знають репортери, що високі гості – а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся світська богема з усіх куточків імперії – квитки не купували.

А на запрошення Київського судноплавства – безкоштовно провести «п’ять пречудових днів» – відгукнулися залюбки.

І хоч витрати для компанії великі,

а сенс у тому є: якщо перший круїз удасться на славу – на другий відбою не буде. І вже за великі кошти.

Тому каюти першого класу червоним оксамитом оббиті, палуби – білі, циганський хор та балет найняті, офіціанти – з кращих ресторацій. Навіть цирульня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти і танців, посуд – з Китаю, напої – французькі, коров’ячих туш в льодовні – мов дерев у лісі.

Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні майстри, що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Панянки сміються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки білі в глину занурюють – одне задоволення дивитися!

Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вийшли подивитися на відплиття, купують карамельних півників.

Червоний килим стелиться від корми аж до бруківки – пані та панове з авто та екіпажів виходять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачити змогли.

Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають голубів. Діти з батьками чи боннами – в матроських костюмчиках.

Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі схожі на букети (спеціально переодягали в костюми епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.

А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношників у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.

Усе як годиться, все солідно!

Пані та панове кофієм пригощаються за білими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!

Свято!

Але не для всіх…

Принаймні для Мусі остання доба – мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!

На касі про це свідчить красномовний напис. Сердешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І віконцем – клац!

От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці проходять. На ній щільно застебнута блузка з високим коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-канапе голова непристойно свербить від спеки, черевички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно витирає.

Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою ховається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спостерігає – що вона робитиме.

А робити їй немає чого. Хіба що також спостерігати за поважною публікою.

Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, і не дуже.

Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею – череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.