Подвійна гра в чотири руки
Шрифт:
– Фаїночко, голубонько, – досить голосно репетує «картатий», – та стійте ж заради Христа! Це ж усього на чотири дні!
– Та хоча б і на годину – не поїду! – ледь озирнувшись, відказує пані і різко зупиняється. – Ви що мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати! Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, – не засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товстуна. – Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на пароплаві розважає! До того ж у ролі дружини якогось
Пішла далі.
Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито:
– Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мій труп!
І знову доганяє розлючену пані:
– Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, найвеселіша актриса!
Фаїночка зупинилася.
– Я що, на клоуна схожа? – запитала грізно і з переможним виглядом вийняла з пухнастого ридикюля кольорову картонку, пішла на наступ – прямо на Мусю, пройшла повз – до білої урни у вигляді лев’ячої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиділа). – Ось вам! – і вкинула картонку в пащеку.
Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.
Картатий товстун сумно закляк.
– Вбили… Зарізали…
Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» – і понуро побрів убік буфету рану душевну заливати.
Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої морди косує – все їй цікаво.
Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як панянці інститутського вигляду до урни руку засунути! Повагалася – засунула.
Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.
А вона така сама, як в убієнного пітерського інженера – «Запрошення…».
Час відплиття, номер каюти…
Хотіла Муся про Бога кілька добрих слів подумати, та часу на те немає: вхопила валізу – і на червоний килим. Як повноправна.
А тінь, що за афішею-діжкою причаїлась, – в обхід, навпростець, за адміністративну будівлю, де людей менше. На ходу чоботи скидає.
Чи не плавати зібрався?…
– Сонце, сонце лови! Знімай зліва!
Оператор, що крутив ручку кіноапарату, не випускаючи з зубів папіроси, гнівно зиркнув убік режисера – мовляв, сам знаю, як знімати!
Обидва стояли на нижній палубі, неподалік від капітана, і завзято знімали «документальну фільму» на замовлення Київського пароплавства.
– Зліва – в контражурі вийде… – відказав оператор і забуркотів крізь зуби: – Теж мені – Люм’єр… «Прихід потяга – відхід потяга» – тьху! На що час витрачаємо?
І голосно промовив:
– Мене, між іншим, на знімальному майданчику з мадам Холодною чекають!
– Не сумуй, брате, – поплескав його по плечі кудлатий режисер. – Тут роботи на чотири дні. Гроші добрі платять. Харч – за вищим розрядом. Лабораторія прямо в каюті: проявимо плівку, покажемо товстосумам – і тю-тю! Справжнє мистецтво
Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.
– Цього павича відзніми… Крупняком! – шепнув режисер і гукнув до капітана: – Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!
Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.
Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.
Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.
На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.
Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!
Але дідько розбере, хто є хто.
Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.
– Мій папаша половину Хрещатика перестриг! – між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. – А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене – нікуди! Я їм – і перманент, і зачіски по-французькому.
Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:
– Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!
«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?
Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:
– А це хто?
І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:
– Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила – дві години вовтузився!
– А то? – знову питали офіціанти.
– Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…
– Хто? Що?
– Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.
Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.
Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.
– А ось ті – хто? З папугою?
– «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!
– Сам ти морда! А поруч – хто?
– Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!
– А то, певно, поважний птах…
– Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!