Подвійна гра в чотири руки
Шрифт:
Засинати – бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися – тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.
У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.
Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.
Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати
Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!
На килимі – капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї – нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.
Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.
Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками – «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. – петербургського градоначальства і с. – петербургської міської поліції».
Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.
Проте коло її уподобань торкалося досить дивного і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.
«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і аналіз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації людини» – ось чим був усіяний перський килим довкола ліжка.
Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загнуті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі цього нічного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сірого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» під авторством такого собі «писайла», відрекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.
Сама ж панянка перебувала під жмутками цього листя, мов лисиця в норі.
Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднілася лише рука.
Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену хвіртку линуть голоси юних газетярів:
– Останні новини! Вранішній випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!
– Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: злодій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці – тільки у нас!
– Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочинця поліцейським буде безжальною!
– Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!
– Вранішній випуск! Останні новини!!!
Під подушкою ж панували тиша і темрява.
І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.
Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вранішніх газет, розпашілий
За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного нападу.
З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках.
Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.
Але це не призвело до жодного зрушення.
– Догралася?! Дострибалася?! – гнівно вигукнув він.
У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похитався у повітрі – мовляв, тихо, я мушу додивитися сон – і рука міцніше притисла до голови пухову мереживну подушку.
Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайвого, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на загальний огляд ніжне дівоче плече.
З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око чистого блакитного кольору.
– Ось! – генерал знову потрусив над оком жмутком газет. – Я так і знав: догралася.
Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, посипалися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі шпальти:
– «…психічно неврівноважений злодій на прізвисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають експерти, цей звір у людській подобі одержимий жагою кривавої помсти, котру під час суду привселюдно пообіцяв здійснити над донькою нашого славетного… – на цьому місці генерал задоволено гмикнув і повів далі: – …славетного обер-поліцмейстера санкт-петербургської поліції, його високості генерала М. І. Гурчика»!
Славетний генерал відкинув подушку і суворо зиркнув на улюблене чадо:
– Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так і знав!
– Котра година? – почулося з-під знову натягнутої на голову подушки.
Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем.
Так і сталося.
Генерал схопився за серце і заковтав повітря.
– Що? Що?! Яка година?!
Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.
– Тут смертю погрожують – а їй кохфій подавай!
Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.
– Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!
Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка.
Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.
– Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!