Подвійна гра в чотири руки
Шрифт:
Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата.
Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде.
Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:
– До
– Чому не до Саратова? – визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.
Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.
– Потяг за дві години, – спокійним голосом промовив він. – Усе. Жарти скінчилися.
Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.
– Татусю… – благально промовила вона.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.
– Не сперечайся, душе моя, – миролюбно промовив він. – Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене – от тепер і маємо…
– Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…
– О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? – тяжко зітхнув Матвій Іванович. – Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух – дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.
Генерал кивнув Аристарху – піди поглянь, що там іще – і знову повернувся до принишклої доньки.
– Була б жива мати, – продовжував він, – дала б тобі належне виховання. А так – бідна моя голова! – на повідку в тебе йшов: хочеш книжки – ось тобі книжки, коней хочеш – на тобі коней, фехтування – ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті – будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!
– Що вийшло? – підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно – зливою поцілунків.
Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
– Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.
Муся закопилила губи.
Хотіла щось сказати – не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:
– Пробачте, панночко, – і до генерала: – Там…
– Ну? – зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.
Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:
– Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.
– Що там іще? – пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі – мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.
Уже з порогу вона почула тихий
– Смертовбивство…
Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.
Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.
Ну дійсно: справжня нишпорка!
Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.
Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше – ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою – собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
– Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…
– Що? – відірвав погляд від аркушу генерал.
– Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами – також.
– А чого ви вирішили, що його вбито?
– Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
– Пограбували?
– Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…
– А креслення? – скинув погляд на підлеглого Гурчик. – Креслення в сейфі є?
– Креслення? – розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: – Ніякого креслення не знайдено!
Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.
Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.
Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув – і горить вічним вогнем.
– «Нічого не взято»? – ядуче перепитав він підлеглого. – Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?
– Відпустив він її увечері… – розгублено сказав Іполит.
– Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! – знову зарепетував генерал.