Погоня за вівцею
Шрифт:
Ось уже чотири роки я не з’являвся в рідному місті. Чотири роки тому приїжджав залагоджувати, так би мовити, бюрократичні формальності, пов’язані з моїм одруженням. Поїздка виявилася беззмістовною, бо те, що я вважав бюрократичними формальностями, всі навколо сприймали як щось інше. Одним словом, мала місце відмінність у способі мислення. Що для однієї людини здається справою закінченою, для іншої такою не здається. От і все. Та якщо і далі йти вздовж такої колії, то розбіжність поглядів лише поглибиться.
Відтоді в мене немає «рідного міста». Мені нікуди
Після двох банок пива я на півгодини заснув. А коли прокинувся, то помітив, що недавнього відчуття свободи і легкості наче й не було. У міру того, як поїзд мчав щораз далі і далі, небо затягувалося попелясто-сірими хмарами сезону дощів. Під цим небом простягався завжди однаковий нудний краєвид. Хоч би з якою швидкістю мчав поїзд — втекти від такої нудьги не можна. Навпаки, чим швидше їде поїзд, тим глибше занурюєшся у саму гущу нудьги. Бо така її природа.
Службовець років двадцяти п’яти, що сидів у кріслі поряд зі мною, зачитавшись газетою «Кейдзай сімбун» [9] , майже не ворушився. На ньому був темно-синій літній костюм без жодної складки, біла сорочка, щойно з хімчистки, на ногах — чорні черевики. Я втупився у стелю вагона і закурив. А щоб якось згаяти час, узявся пригадувати назви пісень, які записали «Бітлзи» на платівках. Дійшовши до сімдесяти п’яти, я спинився. Цікаво, скільки нарахував би сам Пол Маккартні?..
9
«Економічна газета».
Якийсь час я дивився на краєвид за вікном, потім перевів погляд знову на стелю вагона.
Мені двадцять дев’ять, а через півроку — завершиться третій десяток мого життя. Минулих десять років не залишили після себе нічого, зовсім нічого. Все, що я надбав за цей час, нічого не варте, все, чого досяг, не має жодного значення. З того часу залишилася зі мною хіба що нудьга.
Зараз я вже не пригадую, що було спочатку. Все-таки щось було. Щось таке, що хвилювало мою душу і водночас душі інших людей… Однак у кінцевому рахунку все це втрачено. Втрачено те, що мало бути втраченим. Хіба в мене був інший вихід, крім того, щоб випустити все із своїх рук?
Та принаймні я вижив. Навіть якщо визнати, що найкращий індіанець — мертвий індіанець, все одно мені треба було й далі жити.
Для чого?
Щоб розповідати легенди кам’яним мурам?
Навряд.
— Чого це ти зупинився в готелі? — здивовано спитав Джей, коли я передав йому пластинку сірників з написаним на її зворотній стороні телефонним номером готелю. — У тебе ж є дім. У ньому і зупинився б!
— Уже немає в мене дому, — відповів я.
Джей більше ні про що не розпитував.
Я розставив перед собою три тарілочки із закускою, випив півкухля пива, а тоді нарешті простягнув Джею лист від
— Гм-м-м!.. — протягнув він начебто зворушено. — Виходить, живий, чи не так?
— Як бачиш, живий! — відповів я і ковтнув пива. — До речі, я хотів би поголитися. Станка і крему для гоління не даси?
— Чого ж ні? — сказав Джей і вийняв з-під прилавка портативний станок. — Це можна зробити в туалеті… Хоч, правда, там немає гарячої води…
— Обійдуся холодною. — сказав я. — Аби тільки на підлозі не валялися п’яні дівулі. Тоді вже справді важко голитися…
Бар Джея повністю змінився.
Колишній бар Джея містився у маленькому вологому підвальному приміщенні старого кількаповерхового будинку поряд із загальнодержавним шосе, яке перетинало місто. Настільки вологому, що літніми вечорами з кондиціонера вилітав тонкий струмінь туману. Як посидиш тут довго за пивом — сорочку хоч викручуй.
Справжнє ім’я Джея було китайським — довгим і важким для вимови. Джеєм його прозвали американські солдати, коли він по війні працював на військовій базі США. Відтоді його справжнє ім’я само собою забулося.
За словами Джея, у 54-му році він покинув роботу на американській базі й відкрив поблизу невеличкий бар. Це й був перший бар Джея. Він тоді процвітав. Його відвідувачами здебільшого були офіцери бази, й атмосфера в ньому панувала непогана. Коли справи в барі пішли на лад, Джей одружився, але через п’ять років його дружина померла. Про причину смерті Джей ніколи нічого не казав.
У 63-му, коли розбушувалася війна у В’єтнамі, Джей продав свій бар і перебрався якомога далі від американської бази — до мого рідного міста, де і відкрив другий бар.
Це — все, що я знав про Джея. Він тримав кішку, викурював щодень одну пачку сигарет і не брав у рот жодної краплі спиртного.
До знайомства з Пацюком я вчащав до Джея завжди сам. Попивав пиво, покурював сигарету і слухав платівки, кидаючи дрібні монети в музичний автомат. У той час бар здебільшого пустував, і ми з Джеєм вели через прилавок всілякі розмови. Зовсім не пам’ятаю про що саме. Зрештою, про що міг балакати сімнадцятирічний неговіркий старшокласник з овдовілим китайцем?
Після того, як у вісімнадцятирічному віці я виїхав з рідного міста, замість мене випити пива до Джея й далі навідувався Пацюк. А коли 73-го року і він виїхав з міста, приходити туди не було кому. Через півроку зайшла мова про розширення загальнодержавного шосе і було вирішено перенести бар в інше місце. Так закінчилася для нас історія про другий бар Джея.
Третій бар Джея розміщувався на відстані п’ятисот метрів від попереднього — недалеко від річки. На третьому поверсі нової чотириповерхової будівлі, куди можна було піднятися ліфтом. Підніматися до бару Джея на ліфті було дуже дивно. Так само і споглядати з табуретки перед прилавком вечірній краєвид міста.