Погоня за вівцею
Шрифт:
Вона кивнула головою, взяла листи і заховала у сумочку. Клацнув металічний замок. Я запалив другу сигарету і замовив другу порцію віскі. Мені найбільше подобається саме друга порція віскі. З першою порцією заспокоюються нерви, а з другою настає лад у голові. Після третьої і далі пропадає смак випитого. Залишається тільки саме переливання рідини у шлунок.
— І заради цього ви спеціально приїхали до Токіо? — спитала вона.
— Майже так…
— Ви дуже люб’язні.
— Я про це не думав. У нас так заведено. Якби ми помінялися місцями, то, гадаю, він зробив би так само.
— А хіба коли-небудь він уже робив
Я похитав головою.
— Однак ми вже тривалий час ставимо один одному такі нереальні прохання. А от як виконати нереальні прохання у реальному світі — зовсім інше питання.
— Напевне, небагато людей у світі мислять подібним чином.
— Можливо…
Привітно всміхнувшись, вона піднялася з-за столу і взяла в руки рахунок.
— Дозвольте мені за все заплатити. Тим паче що я спізнилася на сорок хвилин…
— Якщо вам це приємно — будь ласка, — сказав я. — А ще про одне запитати можна?
— Будь ласка, питайте.
— По телефону ви сказали, що здогадаєтеся, яка у мене зовнішність.
— Так, сказала. Сказала, розраховуючи на інтуїцію…
— І що — відразу здогадалися?
— Відразу, — сказала вона.
Дощ хлюскав з однаковою силою. З готельного вікна було видно неонову рекламу на сусідній будівлі. Крізь зелене штучне світло до землі летіла сила-силенна ліній дощу. Я стояв перед вікном і дивився вниз — стріли дощу, здавалося, прямували в одну точку земної поверхні.
Я забрався у ліжко й викурив дві сигарети. Потім зателефонував адміністратору готелю і попросив забронювати квиток на завтрашній поїзд. Більше нічого було мені робити в цьому місті.
І тільки дощ не переставав хлюпотіти до пізньої ночі.
РОЗДІЛ 6
Погоня за вівцею (II)
1. Дивна розповідь дивного чоловіка (1)
Секретар Шефа в чорному костюмі сів навпроти і, не промовляючи жодного слова, дивився на мене. Його погляд не був ні пильним, ні недовірливим, ні проникливим. Не був ні холодним, ні теплим. Навіть не був чимось проміжним. Не видавав жодного відомого мені людського почуття. Цей чоловік просто дивився на мене. Можливо, він дивився на стіну за мною, та оскільки я сидів перед нею, то мимоволі дивився водночас і на мене.
Чоловік узяв зі стола сигаретницю і, відкривши її, витяг сигарету без фільтра, кілька разів поляскав по ній нігтем, підбиваючи з одного кінця, прикурив від запальнички й випустив клубок диму трохи вбік поперед себе. Потім вернув запальничку на стіл і поклав ногу на ногу. За увесь цей час його погляд анітрохи не змінився.
З вигляду чоловік був точнісінько таким, як описав мій компаньйон. Занадто бездоганний костюм, занадто доглянуте обличчя, занадто тонкі й довгі пальці. Якби не холодні, мов скло, очі у прорізах повік, то чоловік, напевне, здавався б яскраво вираженим гомосексуалістом. Але з такими очима він і на гомосексуаліста не був схожий. Ні на кого не був схожий і нікого не нагадував.
Я придивився уважніше: його очі вражали своїм дивним кольором — коричнюватим на чорному тлі із синюватим відтінком, різним у лівому і правому оці. Здавалося, ніби у кожному з них різні думки. Пальці його рук на колінах не переставали злегка ворушитися. Мені привиділося, що ось зараз
У кімнаті панувала загадкова тиша. На таку тишу іноді натрапляєш, коли заходиш в особняк, де багато площі, але замало людей. Однак тиша, яка панувала в цій кімнаті, відрізнялася навіть від неї. Була страшенно важкою, якоюсь давлючою. Мені здалося, ніби колись давно я вже зустрічався з подібною тишею. Однак щоб пригадати де саме, потрібен був певний час. Немов перегортаючи сторінки старого альбому, я перебрав у пам’яті пережите — і згадав. То була тиша, яка оточує невиліковно хвору людину. Тиша, сповнена передчуття неминучої смерті. Повітря, густе від пилу і неоднозначності.
— Усі вмирають, — не спускаючи з мене очей, тихо сказав чоловік. Таким тоном, ніби прочитав мої думки. — Кожен з нас рано чи пізно помре.
Після тих слів він знову поринув у гнітючу мовчанку. Знадвору долинало неперервне сюрчання цикад, які відчайдушно тріпотіли своїми крильцями, щоб відвернути кінець літа.
— Я маю намір поговорити з тобою настільки відверто, наскільки це можна, — сказав чоловік. Його мова здавалася буквальним перекладом офіційного тексту. Вибір речення і граматики був правильний, але словам бракувало почуття. — Однак говорити відверто і говорити правду — це різні речі. Між ними такий же зв’язок, як між носом і кормою корабля. Спочатку з’являється відвертість, за нею — правда. Різниця в часі між цими подіями прямо пропорційна довжині корабля. Чомусь велетенському важко виплисти з туману. Іноді це нарешті настає після нашої смерті. А тому навіть якщо я не зумію відкрити тобі всю правду, ні моєї, ні твоєї вини в цьому не буде.
Не намагаючись відповісти, я мовчав. Переконавшись у моїй мовчанці, чоловік вів далі:
— Тебе привезли сюди спеціально для того, щоб того корабля рухати вперед. Нам обом доведеться його штовхати. Говоритимемо відверто. Тоді хоч на крок наблизимося до правди. — Чоловік відкашлявся і зиркнув на свою руку, що спочивала на поруччі дивана. — Однак така розмова занадто абстрактна. А тому поговоримо про реальні проблеми. Скажімо, про твою рекламу в журналі для страхової компанії. Сподіваюсь, ти про це вже чув?
— Чув.
Чоловік кивнув головою. Потім, витримавши коротку паузу, вів далі:
— Гадаю, що, напевне, все це було для тебе несподіванкою. Будь-хто образився б, якби йому веліли знищити те, що створив тяжкою працею. Тим паче якщо мова йде про один із засобів існування. Очевидно, пов’язані з цим збитки будуть величезні, хіба ні?
— Авжеж, — погодився я.
— Саме про такі реальні збитки я хотів би почути від тебе самого.
— Реальні збитки — неминучий супутник такої роботи, як наша. Буває так, що приготовлений макет реклами клієнт раптом відкидає — мовляв, він йому не до вподоби. Однак для фірми таких малих розмірів, як наша, це — крах. А тому, щоб уникнути його, намагаємось догодити клієнту на всі сто відсотків. Коротко кажучи, кожен рядок тексту перевіряємо разом. Ось таким чином уникаємо ризику. Це, звісно, не дуже весела робота, але така вже доля бідного самотнього вовка, хіба ні?