Погоня за вівцею

Мураками Харуки

— Будь ласка, будь ласка! — відповів я.

— Родина була не дуже заможна, але мала сяку-таку садибу. А колись їхній рід був навіть головним васалом місцевого князя й охоронцем його замку… До революції Мейдзі з нього вийшов відомий агроном.

Змалку Професор Вівця відзначався особливою успішністю в навчання і в Сендаї набув слави вундеркінда, який знав усе на світі. Він не тільки старанно вчився, але й прекрасно грав на скрипці. Отож, коли префектуру відвідав Імператор, хлопець виконав перед високими гостями сонату Бетховена й отримав у

нагороду золотий годинник.

Родина намагалася спрямувати його на вивчення юриспруденції, але син рішуче відмовився.

— Юриспруденція мене не цікавить, — сказав молодий Професор Вівця.

— Ну то займися музикою, — запропонував батько. — У родині може бути принаймні один музикант.

— І музика мене не цікавить, — відповів Професор Вівця.

На якийсь час запала мовчанка.

— У такому разі, — вів далі батько, — яку дорогу в житті ти обереш?

— Мене цікавить сільське господарство. Хочу вивчати сільськогосподарську політику.

— Гаразд, — погодився батько. А що ж йому залишалося робити? Син був м’якої і лагідної вдачі, але ніколи нізащо не відмовлявся від раніше сказаних слів. Навіть батько не міг йому перечити.

Наступного року, як того сам бажав, Професор Вівця вступив на аграрний факультет Токійського Імператорського університету. І в університеті його виняткове обдарування не згасало. Всі, навіть професура, ставили його на перше місце. Його успішність залишалася незмінно високою, а репутація бездоганною. Одне слово, його винятковість ні в кого не викликала заперечення. Шкідливим звичкам він не піддавався, у вільний час читав книжки, а, втомившись від читання, ішов в університетський сад і грав на скрипці. В кишені його студентської форми завжди був золотий годинник.

З відзнакою закінчивши університет, як найкращий випускник він дістав призначення на роботу в Міністерство сільського господарства та лісівництва. Якщо говорити коротко, то його дипломна робота стосувалася єдиного широкомасштабного плану розвитку сільського господарства Японії, Кореї і Тайваню. Той план трохи грішив утопічністю, але протягом певного часу був на устах багатьох.

Набувши дворічного досвіду в міністерстві, Професор Вівця відправився на Корейський півострів з метою вивчення проблем місцевого рисівництва. Там склав доповідь під назвою «Щодо рисівництва на Корейському півострові», яку було схвалено урядом для виконання.

1934 року Професора відкликали до Токіо і представили до генеральського звання. Новоспеченому генералу наказали виїхати на північ Китаю і розробити систему самозабезпечення японської армії вовною напередодні можливого розгортання великомасштабних військових операцій. Саме тоді Професор уперше зустрівся з проблемою овець. Склавши план збільшення поголів’я овець в Японії, Маньчжурії та Монголії, з метою інспекції на місцях наступної весни він виїхав до Маньчжурії. І ось тоді почалося його падіння.

Весна 1935 року пройшла тихо-мирно. А в червні сталася подія. Професор Вівця верхи на коні виїхав з інспекційною метою щодо

випасу овець — і пропав безвісти.

Ні на третій, ні на четвертий день про нього не було ні слуху, ні духу. Розвідувальний загін відбігав ноги, відчайдушно обстежуючи навколишню дику місцевість, але ніде Професора не знайшов. Дехто вважав, що на генерала напали вовки або взяли в полон місцеві повстанці. Однак через тиждень, коли вже всі зневірилися в пошуках, Професор Вівця, геть-чисто виснажений, з’явився в таборі перед самим заходом сонця. Був худющий, мов тріска, з подряпинами на обличчі — і лише очі світилися безумним блиском. Коня при ньому не було, пропав і золотий годинник. За його словами, кінь поламав ноги, а він сам заблудився. Все звучало вірогідно — і всіх задовольнило таке пояснення.

Однак через місяць у державних органах почала ширитися дивна чутка. Мовляв, Професор встановив особливі стосункиз вівцею. А от що, власне, означали ці особливі стосунки,ніхто не знав. Закінчилося все тим, що начальник викликав його до свого кабінету і влаштував йому допит. Знехтувати чуткою в колоніальному суспільстві не годилося.

— Ви справді мали з вівцею особливі стосунки? — запитав начальник.

— Мав, — відповів Професор Вівця.

От яким далі був цей допит.

З: — Особливі стосунки — це що? Статевий акт?

В: — Зовсім ні.

З: — Поясни.

В: — Духовний акт.

З: — Це ніяке не пояснення.

В: — Важко знайти відповідний термін. Духовне спілкування — звучить, гадаю, найкраще.

З: — Ти хочеш сказати, що духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Виходить, упродовж тижня, коли тебе розшукували, ти духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Ти не вважаєш це ухиленням від виконання службових обов’язків?

В: — Мої службові обов’язки — дослідження овець.

З: — Але ж духовне спілкування не входить у такі дослідження! Надалі радив би тобі поводитися обачніше. Ти закінчив аграрний факультет Токійського Імператорського університету з найвищими оцінками. І потім у Міністерстві відзначався блискучим виконанням службових обов’язків. На тобі лежить відповідальність за розробку аграрної політики для майбутньої Східної Азії. Не забувай про це!

В: — Зрозуміло.

З: — Забудь про духовне спілкування. Вівця — звичайна свійська тварина.

В: — Цього забути не можна.

З: — Розтлумач докладніше.

В: — Вівця в мені.

З: — Це не пояснення.

В: — По-іншому пояснити неможливо.

У лютому 1936 року Професора Вівцю відкликали на батьківщину, ще кілька разів так само допитували — і призначили на роботу в міністерський архів. Робота зводилася до складання каталогу архівних матеріалів і їхнього розміщення на полицях. Інакше кажучи, його відлучили від розробки аграрної політики для Східної Азії.