Погоня за вівцею
Шрифт:
— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?
— Чому льодовикового?
— Скажімо, «Ми повинні йти на південь» або «Ми повинні вбити мамонта»…
— Справді, — погодився я.
В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила
— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.
— Звучить привабливо, — сказав я.
Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.
Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.
— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.
— Начебто цілком розумно.
— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…
— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.
— От і добре.
— Відразу почнемо?
Я глянув на годинник. Була половина четвертої.
— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.
— Я хочу кіно подивитися, — сказала вона.
— Кіно?
— Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?
— Це правда, — погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.
Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам’ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев’я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.
Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев «Метро Голдвін Меєр» і на екрані з’явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!
Однак моя подружка із серйозним виглядом уп’ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу перекинутися з нею словом. А тому я махнув рукою і також вирішив дивитися кіно.
Перший фільм, окультний, був про сатану, який правив містечком. Сатана жив в убогому церковному підвалі і для своїх цілей використовував золотушного пастора. Навіщо сатані заманулося панувати над жителями того містечка, я так і не зрозумів. Бо то був справді жалюгідний населений пункт, оточений
Сатана, однак, страшно сваволив і, коли одна дівчина йому не підкорялася, лютував. А коли лютував, трусився всім своїм тілом, як зелене фруктове желе. В такому його гніві було щось смішне.
У кріслі перед нами безперестанку сумовито хропів чоловік середніх літ. Здавалося, ніби це гуде корабель, загубившись у тумані. Обійми і поцілунки в кутку праворуч ставали щораз відчутнішими. Позаду хтось голосно зіпсував повітря. Чоловік середніх літ на мить перестав хропіти, а дві школярки хихикнули.
Я мимоволі пригадав Оселедця. А після того нарешті пригадав, що покинув Токіо й опинився в Саппоро. Що ж це таке? Виходить, я не відчув би, що забрався далеко від Токіо, якби хтось не зіпсував повітря?
Дивина та й годі.
З такими думками я заснув. Уві сні я побачив зеленого сатану. Тепер у ньому не було нічого смішного. Він мовчав і тільки дивився на мене з темряви.
Фільм закінчився, в залі спалахнуло світло — і я прокинувся. Глядачі, наче змовившись, позіхали один за одним. Я купив в кіоску дві порції морозива для нас обох. Морозиво було настільки твердим, що, здавалося, його непроданим зберігали в холодильнику з минулого літа.
— Ви що, проспали весь фільм?
— Ага, — відповів я. — Було цікаво?
— Дуже! Під кінець містечко вибухнуло.
— Ого!..
У кінозалі стало страшно тихо. Точніше — тільки навколо мене. Дивне відчуття.
— Послухайте, — сказала вона. — Вам не здається, що ми зараз кудись переміщуємося?
Після таких слів у мене справді з’явилося таке відчуття.
Вона схопила мене за руку.
— Не ворушіться… Я боюся…
— Ага.
— Бо інакше нас перенесе кудись-інде… Кудись у невідоме місце…
Коли світло в залі погасло і на екрані замиготіли рекламні кадри, я відхилив її волосся і поцілував вухо.
— Все буде гаразд. Не бійся.
— Ви мали рацію, — тихо сказала вона. — Треба було їхати на чомусь, що має назву.
Упродовж півтори години — від початку і до кінця другого фільму — ми просиділи в повній темряві з відчуттям спокійного переміщення. Її щока непорушно лежала на моєму плечі. І від її дихання воно стало теплим та вологим.
Вийшовши з кінотеатру, ми рука в руку вирушили на прогулянку по вечірньому місту. Здавалося, що ми стали ближчими одне одному, ніж раніше. Людський гомін на вулиці звучав приємно, в небі тьмяно мерехтіли зорі.
— Ми справді в тому місті, де нам хотілося бути? — спитала вона.
Я глянув у небо. Полярна зірка була на своєму місці. Та от чомусь здавалася фальшивою. Надто великою, надто яскравою.
— Та хто його знає… — мовив я.
— Враження таке, ніби щось не так…