Погоня за вівцею
Шрифт:
— І все-таки ти відмовився?
— Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ — і поховання стане вічним.
— Яку останню річ?
— Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.
Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.
— То що, гематома — це своєрідний батіг? — спитав я. — Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?
— Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці
— Який, власне, намір мав Шеф?
— Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.
— І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?
— Ага.
— А що мало настати потім?
— Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.
— Чому ж ти відмовився?
Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.
— Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… — і Пацюк проковтнув останні слова. — Навіть не знаю чому.
Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.
— Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? — запитав Пацюк. — А ти віриш, що світ стає щораз кращим?
— Хто ж може сказати, що добре, а що погано?
Пацюк засміявся.
— Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.
— Знеовеченим, чи не так?
— Саме так, без вівці в голові! — сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. — Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне. Пройти по ній не кожен здатний.
— А що ти збираєшся робити далі?
У глибині темряви Пацюк життєрадісно засміявся.
— Для мене не існує чогось такого, як «далі». Цієї зими мене не стане. Як довго вона триватиме, я не знаю, але однієї зими мені досить. Я дуже радий, що зміг зустрітися з тобою. Звісно, хотілося де-небудь у затишнішому і світлішому місці…
— Джей передав тобі привіт…
— Передай і йому від мене.
— І з твоєю подружкою я зустрічався.
— Як вона?
— Нормально. Все ще працює в тій самій фірмі.
— Ще не вийшла заміж?
— Ні, — відповів я. — Хотіла дізнатися, все вже скінчилося
— Скінчилося, — відповів Пацюк. — Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.
— Правильно, — погодився я. — Наостанку маю до тебе лише два запитання.
— Гаразд, кажи.
— Перше стосується Чоловіка-Вівці.
— Чоловік-Вівця — молодець!
— А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, — це був ти, правда?
Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.
— Так, це був я. Позичив у нього тіло на деякий час. Хіба ти мене впізнав?
— Не відразу, — відповів я. — Лише посередині розмови.
— Чесно кажучи, ти мене страшно здивував, коли розбив гітару. Я ще ніколи не бачив тебе таким сердитим, а, крім того, та гітара була першою в моєму житті. Дешевенька, але…
— Пробач, — сказав я винувато. — Я тільки хотів приголомшити тебе і тим самим вивести на чисту воду.
— Ну, гаразд. Як-не-як, а завтра все закінчиться, — просто сказав Пацюк. — Друге запитання стосується твоєї подружки, чи не так?
— Ага.
Пацюк довго мовчав. Потім, потираючи руки, зітхнув.
— Про неї я взагалі не збирався говорити. Бо вона не входила у мої розрахунки.
— Не входила у розрахунки?
— Так. Я хотів влаштувати вечірку лише для нас обох. І раптом вона сюди затесалася. Нам не слід було втягувати її в цю справу. Як сам добре знаєш, вона володіє надприродним даром. Однак їй не треба було сюди приїжджати. У цій місцевості її здібності зовсім безсилі.
— А що з нею сталося?
— Не переживай. Вона жива-здорова, — відповів Пацюк. — Тільки вже ніщо в ній тебе не привабить. Жаль, але нічого не вдієш.
— Чому?
— Щось у ній зникло.
Я замовк.
— Я розумію твій настрій, — вів далі Пацюк, але рано чи пізно так мало статися. Так само, як у мене, в тебе і в подружок, що були колись з нами…
Я кивнув.
— Я незабаром піду, — сказав Пацюк. — Не можу довго тут затримуватися. Думаю, ми ще побачимося, чи не так?
— Авжеж, — відповів я.
— Бажано — там, де сонце світить і літо в самому розпалі, — сказав Пацюк. — А тепер останнє прохання. Завтра вранці о дев’ятій накрути настінний годинник і з’єднай шнури на його зворотній стороні — зелений із зеленим, червоний із червоним. О пів на десяту вийди звідси і спускайся з гір. О дванадцятій до мене прийде в гості на чай один давній знайомий… Зрозумів?
— Усе зроблю, як кажеш.
— Я такий радий, що ми зустрілися!