Погоня за вівцею

Мураками Харуки

— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?

— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.

— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.

Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.

— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.

Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.

— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу.

Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?

— Гадаю, знайоме.

— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.

Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.

— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.

— Так воно і є.

— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?

Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.

— Ні, не було.

— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?

— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.

— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз’єднає.

— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.

— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.

— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п’яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.

— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.

— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.

— Я відвідувала заочні курси.

— Заочні курси?

— Так, заочні курси психології.

Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.

— Скажіть, ви ще не збагнули зв’язку між моїми вухами і вашими відчуттями?

— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.

Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.

— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?

— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.

Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.

— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.

— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.

Вона всміхнулася.

— Але не

журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.

— Так що ж мені робити?

Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п’ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.

— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.

— Звичайно, я — за, — відповів я.

— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.

Я кивнув головою на знак згоди.

От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.

— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.

— Питайте.

— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?

Вона сиділа мовчки, не спускаючи очей з покладених на столі рук.

— На декого, — відповіла вона тихо.

— На декого?

— Так, але, правду кажучи, я звикла не показувати вух.

— Тобто ти хочеш сказати, що ти зовсім різна в той час, коли відкриваєш вуха і коли їх ховаєш?

— Авжеж.

Два офіціанти прибрали з нашого стола тарілки й принесли суп.

— А ти не могла б розповісти про себе в той час, коли відкриваєш вуха?

— Це було так давно, що я сумніваюсь, чи зможу як слід розповісти. Правду кажучи, відколи мені сповнилося двадцять, я не відкривала вух жодного разу.

— Але в ролі комерційної моделі ти їх відкриваєш, чи не так?

— Так, — погодилася вона. — Однак вони тоді несправжні.

— Несправжні?

— Вони тоді заблоковані.

Я сьорбнув дві ложки супу і глянув їй в обличчя.

— Ти не могла б трохи докладніше розтлумачити, що таке «заблоковані вуха»?

— Заблоковані вуха — це мертві вуха. Я вбиваю їх сама. Іншими словами, я свідомо перекриваю прохід… Ви мене розумієте?

Я нічого не второпав.

— Тоді питайте, — сказала вона.

— «Вбити вуха» означає стати глухим?

— Та ні, вуха зовсім не глухнуть. Але вони стають мертвими. І ви так само можете зробити.

Вона поклала ложку на стіл, випростала спину, підняла плечі вгору на п’ять сантиметрів, випнула вперед підборіддя і, втримавшись у такій позі секунд десять, різко опустила плечі.

— Внаслідок цього мої вуха стали мертвими. Спробуйте і ви так зробити.

Я тричі повільно повторив її рухи, але ніщо не залишало враження, щоб щось у мені вмерло. Лише відчувалося, що вино трохи швидше розливалося по жилах.

— Здається, що мої вуха не можуть вмерти, — сказав я розчаровано.