Погоня за вівцею
Шрифт:
Вухо?
— Чому вухо? — спитав я.
— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.
Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.
Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не
Одна крива з неуявленною сміливістю перетинала площину фотографії, інші із скрадливою обережністю кидали ледь помітні тіні, а ще інші, наче на стародавніх фресках, вимальовували безліч легенд. Однак мочка перевершувала гладкістю всі криві лінії, а пухкістю — будь-яку життєву силу.
Через кілька днів я зателефонував фотографу, автору цих фото, й вирішив дізнатися від нього ім’я власниці вух та номер її телефону.
— А навіщо все це вам? — спитав фотограф.
— Просто зацікавився. Бо це надзвичайно прекрасні вуха.
— Ага, вуха справді нічого собі… — мимрив фотограф. — Але як людина вона нічим не примітна. Якщо б ви захотіли познайомитися з молодою дівчиною, то я вам рекомендую модель у купальному костюмі, яку я недавно знімав.
— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.
Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.
Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.
— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.
— Закінчено, — погодився я.
Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.
Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.
Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.
— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.
— Ага, — відповіла вона недбало.
Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено
Я пробіг очима по переліку вин і вибрав біле, а з закусок зупинився на качиному паштеті, окуні в глечику і печінці морського чорта із вершками. Після ретельного вивчення меню, вона замовила суп з морської черепахи, салат із зелені та мус з морського язика, а я — суп з морського їжака, смажену телятину, приправлену петрушкою, і салат з помідорів. Все це, здається, обійшлося мені половиною витрат на прожиток протягом місяця.
— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?
— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.
— А що ви завжди їсте у барі?
— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.
— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?
— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.
— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.
— Мабуть, що так.
— Чому омлети і бутерброди?
— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.
— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?
— Абсолютно не дивна, — відповів я.
Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.
— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.
Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».
Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.
Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.
— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.
Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.
— Вибач за настирливість.
— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.