Похорон богів

Білик Іван Іванович

— Мій дідо казав, буцім у перунську сідмицю кидали жереб на отроків.

Це було другим ударом грому з ясних небес. Тепер і друга половина прочан принишкла. Юрмище так само точилося з Подолу в город і з города на Поділ, а тоді межі Щековою горою та Претичевим дідинцем сунуло з Гончарів на Кожум'яки, але ніхто вже й голосу не подавав.

Аж поки з третьої нірки висунувся третій дід:

— Мій дідо замолоду був перунським волохом. Казав, що в Перунь-день треба давати в жертву не наших дівок та дівчат, а чужоземця, що прибився до Києва того дня.

Це

був третій удар грому — ще з ясніших небес. Кожен ладен був боронити своїм життям життя власної дитини, в тому не могло бути двох різних думок. Але ж особа гостя споконвіку вважалася серед полян святою! Гостя запрошували до господи й давали йому все, не питаючи, чого він прийшов і чи надовго.

Надвечір про це знав уже й Доброчин. Він вельми стривожився й звелів знайти старійшину волохів. Стан мовби чекав на його поклик у княжому дворі - прнйшов майже зразу. На довгій вишиванці волоха чорніло кілька сажевих плям, він здавався блідим і втомленим.

Доброчин спитав:

— Для чого ти кинув киянам таку думку? Чи не далеко сягнув?

Досі особисто князеві ніщо не загрожувало. Доньку Славку він оддав за ляського княжича ще торік, хоча їй минало тільки восьме літо. Але то вже так повелося серед князів. Богуслава породила йому другу доньку — цій же Надії ще й року не було. Володимир теж не мав дорослих дочок. Та й сини в нього та Доброчина були замалі.

А новий поголос розтривожив Доброчина. Якщо б у Києві загинув бодай один чужоземний гість, город зажив би серед інших країн лихої слави.

Стан тихо відповів:

— Це пішло не від мене.

Доброчин одверто сказав йому все, що його непокоїло, що могло розхитати київський стіл. Тоді заглянув Станові в очі.

— Коли вода кипить, не стромляй пальця у воду, — проказав Стан.

— І нічого не можна вдіяти? — схопився князь. — Я погано знаю волошебні ваші устави, тож повідай хоч ти: таке раніше бувало? Бо я щось не чув.

— У давнину бувало.

— В яку давнину?

— Двісті або й триста тому років, — одказав Стан.

— Звідкіль знаєш про таку давність?

— Волохи Велеса відають усе, світлий княже, — сказав старий. — Це напьсано в наших книгах. За часів князя Кия ще давали в жертву дівчат. А вже за Осколового батька князя Юра тільки чужинців.

— Гостей?

Старійший волох нахмурився:

— Нащо ж гостей? Бранців з полону.

— Цебто — ворогів?

Старійшина волохів сутужно випростався:

— Ворогів.

— То й приносьте в жертву ворога! — переможно оголосив світлий князь. — Маємо ворогів у Києві?

Стан усміхнене проказав:

— Ти не залишив і на насіння.

— Чого ж? На насіння буде...

— Це ти про християн? Але вони тепер такі многі, і в домі великого князя дві жони... — Він натякав на Володимирових жінок Марію й Людмилу.

Доброчин роздратовано вдарив долонею по столі:

— Кажу не про хрестатих! — Він на хвилю замовк. — Сидять у Києві не тільки хрестаті, а просто-таки справжні вороги. Підійди он до того вікна й виглянь, — кивнув князь.

Волох якийсь час пильно вдивлявся в очі Доброчина, але знову

нічого не вичитав у них і почовгав до вікна. Над княжим двором западали сутінки, й у вікнах найближчої теремниці вже горіли вогні. Всі вікна були відчинені навстіж, і в одному маячила чиясь голова — Стан звідси не міг розгледіти. Він навіть не глянув на Добро- чина й рушив до дверей.

У Києві панувала глуха тиша. Доброчин сів на підвіконні темної світлиці й довго напружував слух, поки почув десь із Подолу чи Гончарів голос натовпу. Потім і це затихло й стало чути лише перегавкування кількох собак.

Доброчин устав з підвіконня й почав ходити від божниці до дверей. Час наче спинився, а темний Київ німував, витративши всі свої сили й запал. Непроханий челядник уніс до світлиці свічки, але Доброчин його вирядив. Тоді пішов на терем і звелів тому самому челядникові гукнути воєвод.

— Ждана і Яна? — перепитав той.

— І Претича! Коли кажу «воєвод» — це значить, усіх трьох разом! — напосівся на нього Доброчин.

Воєводи гаялись дуже довго. Коли нарешті ввійшли, Доброчин спитав у Претича:

— Де та юрба?

— Схоже — на Подолі.

— Мовчить?

— Наче вгамувалась...

— Та ні, гуде, — сказав новий воєвода молодшої дружини боярин Ян Усмошвець. — Я йду з Боричевого узвозу — коло Турової божниці видно було вогні.

— Не зачиняй воріт княжого двору, — кинув до нього світлий князь.

Ян розгублено глянув на Ждана й Претича.

Доброчин відчув загальне знічення й терпляче пояснив:

— Перунська сідмиця. Чорний люд ходить і співає святих пісень, а ми тутки позамикались од народу. Подумають кияни казна-що. Недобре городитись од людей тином.

Це не завело в оману київських воєвод, але князь і не прагнув цього робити. Хоч у світлиці панувала чорна ніч, голос його був веселий: вони відчували хитру посмішку на його вустах.

— Ніби хтось плаче? — по тривалій мовчанці запитав князь.

Усмошвепь кахикнув.

— То йдуть узвозом сюди. Співають.

Але співи дуже нагадували виття. Доброчин підійшов до вікна й знову сів на підвіконні, затуливши спиною ввесь Теодорів хором. Гамір подужчав. Певно, тестя наближалось до Подільських воріт, вежу яких він теж заступив спиною. Й коли стало чути окремі голоси, Доброчин раптом уявив себе приворітним. То було якесь наслання чи мана, але він відчув навіть давно забуті запахи. У Свенельда здох улюблений жеребець, названий ім'ям варязького бога Інгі. Цей жеребець доводився правнуком чи праправнуком того самого жеребця, яким їздив Ольг і про якого казали, нібито в нього людські зуби й людський язик. Раніше Добриня був холопом у стайнях, цей кінь тоді стояв у самому кутку, старий і з полисілими клубами, Мироніг до нього вже не заглядав, і Добриня ховав меч під його яслами. Цей жеребець нарешті здох, його поклали на віз і везли через Подільські ворота до Почайни, хоча кінське кладовище було за Берестовим над Дніпром, Погонич сидів просто на конячих ребрах, і після кожної баюрки з трупа виходив такий нудотний дух, що стрічні затикали носи й одверталися.