Похорон богів
Шрифт:
— У багатьох за пазухою святі хрести.
— То й хай, — кажу, — носять. А мені що?
— Європа вся хрещена. Тільки Русь іще ні.
— Ну й що з того?
А він своє:
— Князь має далеко видіти. На тридцять літ уперед.
Я казав тобі про це давніше, а це були Григорієві слова.
Я й питаю:
— А що ж буде за тридцять літ?
— Отож-бо! — каже. — Коли б це кожен князь розумів — усім було б добре.
— А ти, — кажу, — бачиш наперед?
Каже — бачу.
Питаю — що ж буде
— Увірує, — каже, — Русь у єдиного бога.
Оце вже минуло тридцять літ — не вгадав отець пресвітер: Русь і далі тримає дідній закон.
Я вже й не питав отця пресвітера, як це можна зректися своїх богів і чинити требу чужим. Було просто гидко. Кажу йому:
— Деревляни не зрадять свого закону.
А він плута пальцями кінчик бороди.
— Отож, — каже, — й недобре, що ставиш деревлян окромі полян. Цю нелюбов згладить Христова віра.
Я й питаю того «отця»:
— Й хрестатий не здійме руку на хрестатого?
Отець Григорій суворо так:
— Негоже казати «хрестатий». Шануй однаково всіх людей.
А я знову допитуюсь:
— То здійме чи ні?
— Коли всі люди на землі ввірують у єдиного бога, до ратей та коромоли не стане причин. Усі люди суть Христові діти.
Це мене впекло.
— Я, — кажу, — син Хорса! — Так уголос і кажу, хоч Дажбога гріх називати прилюдно Хорсом: то слово волошебне й потайне. — Всі деревляни онуки Хорса, а жупани його сини!
Він каже: в це вірять також і поляни та сіверяни. Хай, кажу буде так. Але чого це я маю ставати сином чужого бога? А потім знову згадав своє, питаю в отця пресвітера:
— То здійме руку хрестатий на хрестатого чи ні?
Каже — не здійме.
— То пощо ж ратиться грецький цар з булгарським царем? Обидва ж начебто вірують в одного бога.
Ото так я припер його спиною до стіни.
Засмутився мій отець пресвітер. Потім я довго не бачив його коло Княжих воріт. Аж після Перунь-дня почав змову приходити, але вже не говорив про вічну любов меж «синів Христа».
Хоч і далі балакав про свого бога. Навертав мене потихеньку та помаленьку до Христа, це йому не вдавалося, й він по-своєму навчав мене: навчав княжої хитрості, точнісінько як навчав кожум'яка мечної боротьби.
А я не переймався хитрістю отця Григорія.
Того ж таки літа Ольга забрала мене од Княжих воріт. Робитимеш, каже, в моєму хоромі.
Я спочатку й гадки не мав, що то за робота в хоромі, зійшов на терем лізницею й стою. Коли це Каніцар кличе знизу: йди, каже, сюди. Збігаю, а він: так і так, зве тебе домажирич.
Домажирнчем був Мусій, родом хазарин, дикий хитрющий чоловік. Сидів у прибудові за Ольжиним хоромом. Заходжу до нього й стою, а вій дивиться й нічого не мовить: отак і переважуємось очима, наче березільні коти. Я хотів був уже вертати, коли чую — кихкотить.
— А я, — каже, — думав, що чашник німий!
Кажу:
А він мені:
— Ти чашник! — І знову кихкотить — мало не заллється. Мусін Хазарин говорив по-нашому так-сяк, тож я й не второпав, чому він назвав мене німим.
Я сподівався більших капостей, аж то веселий чоловік: одно кихкоче. Ну, думаю собі, хай. Чашник — то й чашник. Уже був конюхом і сторожовим псом коло воріт, побуду ще й чашником. Колись же та настане моєму холопству кінець!
Повів мене Мусій Хазарин усе показувати: до підклітей та медуш. Бо чашник — це не воєвода над чашами та братинами, а той ваговитий у княжому дворі чоловік, що убезпечує дворовий спожиток.
Але ж я нічого в тій хитрості не міг. Я так і сказав Мусієві Хазаринові, а він і каже мені:
— Чоловік, як народилася, — що вмів чоловік? Пелюшка паскудити. Тобі придивляйся до старий чашник — і будеш усе міг.
Це мене трохи заспокоїло. Чашники ж, думаю, бувають старі й молоді. Мене Мусій наставив молодим чашником, а старим був Ульвсванс, рідний брат твого батька Святослава й син переяславльського посадника, якого поляни по-своєму називали Вовчим Хвостом.
Той одразу застеріг мене проти Мусія:
— Цього хазарина стережись.
Вовчий Хвіст був також варязького роду, але наших не цурався. До Києва його привів сам Свенельд, бо батько Вовчого ж Хвоста був Свенельдовим посадником у Переяславлі: щоб син з батьком не чинили проти Свенельда коромоли. — Про це сказав мені отець пресвітер Григорій.
Отак-то було... Заходився я допомагати Вовчому Хвостові. Тепер під моєю рукою ходило багато дворової челяді і тивунів, а ми з Вовчим Хвостом були начеб воєводами. Я швидко розгледівся серед підклітей та підклітних медуш, знав уже, де що є й чого немає, а небавом старий чашник передав мені всі ключі. Під рукою в мене була й стара Малушина ключниця. Мала вона й кілька своїх підклітей та медуш, але там стояло всього потроху — аби стачило для княжого хорому на місяць-два. А тоді знов приходила до мене. Отаким-то «боярином» я став.
А мама твоя так само була в ключниці на побігеньках: те принеси, те віднеси. Їй минало вже тринадцяте літо. Найгірше було те, що ми тепер бачилися рідко: я не вилазив з отих підклітей та медуш. Борошна скрізь багато всякого — й зерна, й круп, і м'яса, й меду та вин, і шкір та воску, й сушеного всякого входу та грибів, і солонина та квашенина, й вовна, коноплі та льон, і полотно та сукна, і ще безліч усякого добра, й скрізь треба око та око.
А сестра із старою ключницею тільки й знали з хорому та в хором, отож ми з сестрою й бігали різними стежками. Поки я був коло Княжих воріт — скільки там того діла: зачинив — одчинив та й сиди, а там десь прибіжить сестра й загляне до мене. Або я сам до неї побіжу. А тепер нас мовби хто розгородив тином.