Похорон богів
Шрифт:
Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячоголосе вигукнув:
— Упа-а-ав...
Поза спиною Доброчинові побігли мурахи. На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.
Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на витолочений сніг.
Пане господарю! Бери Плуга Золотого за серебляні чепіги та йди в поле орати, орати,Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудового двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.
А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в хату плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року — тобто до другого різдва — народження дідьдуха-місяця, коли першу борозну належить прокласти в незайманому снігу, бо кожне велике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.
— А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг. — сказав своєму вуєві Володимир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт. — Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг-значить, цього літа...
Він не доказав, а Доброчин не допитувався. Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.
В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.
Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.
У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.
— Сідай, княже. — проказав Стан. — Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?
Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.
На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.
— Пишеш? — запитав князь.
Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.
— Сам бачиш.
— Пишеш про цей день?
— Про все минуле літо, Добрине. — сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. — Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.
—
Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.
— Прочетай ось цю книжку. — сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.
Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:
— «І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: «Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!» І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи...»
Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.
— Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.
— Там більше нема нічого напсаного. — сказав Стан. — Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.
Доброчин по хвилі спитав:
— А ти відаєш?
Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвався гість:
— Усе це не так просто...
Старійшина київських волохів удруге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина раптом охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою могилою, в якій мало зникнути щось безмежно рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили думати про живе.
Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.
Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце — мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.
Я вже не вперше бачився з цим волохом. Ще коли Людвік устрелив був затруєною стрілою твого стрия Вовчого Хвоста, я бігав на Гончарі до Стана, але в його хаті тоді не бував: Стан саме йшов Боричевим узвозом до города. Ну а потім якось мені таки довелося переступити його поріг.
То було також різдвяного ранку, але на друге різдво — дідьдуха-місяця. І знову в тому був замішаний Свенельдів Лют.
Лют перепився щедрого вечора, а вранці звелів сідлати собі коня. Ну, коняга ж одчув хміль і схарапудився, Лют ухопив його за хряпи й почав гамселити по морді колодочкою бича — геть-чисто закривавив бідолашного. Ну, а холоп конюший Борис, бачачи таке діло, не втримався й давай хапати Люта за бич. Лют кинув бити коня й насів на Бориса. Вдарив його колодочкою по голові, а колодочка з олив'яною булавицею, то Борис і впав. А цей почав копати його чобітьми в живіт і попід ребра — вб'є бідного холопа, й край!