Похорон богів
Шрифт:
— Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!
І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!
Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані
Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:
— На.
Кажу: на чорта воно мені здалося.
А він:
— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!
А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:
— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.
Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.
Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?
Кажу: двадесять і перший:
Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:
— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.
Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:
— Сватає за мене княжну роденську.
А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:
— Вмієш боротися?
— Та трохи вмію — кажу.
— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?
— Та, — кажу, — трохи.
— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.
Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.
Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:
— Хай-но ще трохи виросту — вони в мене ходитимуть по струні. А ні — то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:
— Як довідаються, що це ти од мене почув таке — мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.
А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!
Ну, мене теж розібрало — витягаю меча. Спрежда я думав — хвастається, коли ж дивлюся — таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне — мені аж руку по лікоть затрудило.
Насилу я таки вхитрився і вирвав у нього меч. Наврядчи Лідулфост йому піддавався.
Це ми боролися на голих мечах, а одного разу княжич підбив мене поборотись із щитами: ну, тут я вже легше його зміг. А потім стерігся. Княжич вельми-таки лютував, але не вчинив нічого лихого. Тільки частіше ходив боротися до гридьби.
Ну, а я надумав осягнутії верхівські
Отож ми з твоїм батьком часто змагалися в сідлі, і його не доводилось довго підбивати: вельми охочий був до меча.
Ну, а твоя мати того ж літа стала старою ключницею. Але ж я сидів тепер на Щековій горі, а вона в хоромі коло княгині, й ми бачилися тільки вряди-годи. Якось Малуша поскаржилася, ніби Свенельд докоряв своїй сестрі:
— Все з тими деревлянськими байстрюками нанькаєшся. Попоплачемо ще колись!
Питаю Малушу:
— А стара що?
— Княгиня каже: «Можу віддати ключі Людвіковій жоні, а ключ од скітниці — Людвіку». А Свенельд кричить: «Хіба мої діти холопи, щоб носити за тобою ключі?»
Я в Малуші питаю:
— А тобі ті ключі вже не печуть?
— Уже, — каже, — звикла: стільки літ...
Тоді ж я й розповів твоїй мамці, що стара готується сватати за княжича роденську княжну. Малуша аж наче зраділа:
— Роденську княжну? Слава Дажбогу!
Кажу: хіба стара й досі накидає його тобі?
— Та вже, — каже, — вгамувалась.
Ну, я поглянув на неї, поглянув і нічого не сказав. Тілько бачу — мамка твоя вже геть стала дівкою, їй же минав шістнадцятий рік, як і твому батькові Святославу, хоч він ще був схожий на бичка-трстячка: дівчата вилюднюються раніше.
Ото побалакали ми з твоєю мамкою та й розійшлись. Я подався до Щекової гори й стрів на узвозі отця пресвітера.
— А я, — каже, — шукав тебе.
Він мене частенько навідував. Досі ходив з перев'язаним лицем, а це дивлюсь — уже розповитий. Через усе чоло й праву щоку видко рубець — то так на все життя й лишилось йому від Свенельдича. Бачу — дивиться на мене якось не так.
Борода й вуса в нього давно не стрижені, бо досі ж півтвару було завинено полотном. Кажу: стара вже тебе бачила без перев'язу? Каже — вже. Стара нічого не зробила своєму небожеві — як і після тієї пригоди з Вовчим Хвостом, хоч Вовчий Хвіст доводився рідним братом твоєму батькові Святославу.
Дивлюся на пресвітера й не доберу — чого він мене так оглядає. Кажу: що таке? А він каже:
— Приїхав знову єпископ Адальбсрт. Стережися цього Адальберта.
— Чого б це, — кажу, — я маю його стерегтись? Яке йому до мене діло?
— А діло, — каже, — в нього таке: хоче тебе підбити єпископ, щоб ти втік з Києва й підняв деревлян, угорський же король та ляський князь Пяст ударять із заходу.
Мені аж дух перейняло. Таки ж згадав, думаю, про мене єпископ. Позаторік так хитренько відшив, що я певний час побоювався, аби не виказав мене старій. А він не виказав і все добре затямив. Мені тепер нічого не варто було втекти — міг би зробити це хоч сьогодні, але я глянув на пресвітера і прикусив язик: чого це папський жрець довірився грецькому жерцеві? Щось тут було не так. Питаю в Григорія: