Похорон богів
Шрифт:
Натовпом раз по раз прокочувались окремі уривчасті слова:
— Увели до одрини.
— Гріють воду в казані.
— Стогне.
— Лягла.
— Підвелася.
— Знову перейшло...
Напруження піднялось особливо по обіді, коли на відкритому для всіх очей теремі заворушилася боярська чадь. Лізннцею вгору й униз бігли тивуни й світличці, а двоє робітників понесли через терем казан гарячої води. Й тоді з терема злетіло:
— Баба йде!
Це вже було найповнішою прикметою, що породіллі ввірвався терпець.
Баба повагом увійшла в ворота, й натовп розступився перед нею широким рівчаком —
Мечимириха йшла людським рівчаком до теремної лізниці, а жінки старанно запльовували їй сліди: від уроків собі й майбутній дитині.
Баба неквапом і з перепочинками дійшла лізницею до гори, потрималася за різьблену підпору й ступила через сінешній поріг.
Тепер у всьому княжому дворі запала тиша, як буває перед теплим літнім дощем. Але так тривало недовго. Спочатку пролунали окремі стримані голоси, далі хтось пронизливо свиснув, над натовпом заляскотів збуджений сміх, і вся юрба полегшено зітхнула й заворушилася, як було й дотепер.
Минула добра година. Ніхто до пуття й не збагнув, коли сталася та головна подія, що вже котрий день утримувала новгородців у княжому дворі. Спершу всі почули розпачливе кудкудакання, над головами полетіло куряче пір'я й пух, але знову ніхто нічого не міг уторопати, бо холоп з розкудкудаканим кошиком несподівано зник, хтозна-яким робом поминувши стільки очей і шаснувши з терема в сінешні двері.
Натовп удруге затих, і тоді з сіней на терем вийшов новий новгородський тисяцький Путята Кислиця, а за ним князь Володимир та його вуй Доброчин. У руках Путяти був зеленогривий червоний півень. Тисяцький передав його юному князеві й одступив убік, а Володимир видобув меча й поклав півня на мережане поруччя терема.
Настала уроча мить. Володимир підніс меч і хотів одрубати півневі голову, але схибив, бо півень спритно ухилився. Над натовпом зашарудів стриманий сміх. Володимир махнув мечем ще двічі, але знову ні разу не попав, і натовп одгукнувся ще веселішим реготом. Тоді на допомогу небожеві прийшов Доброчин. Він дав півневі щигля по дзьобі, півень мовби сп'янів і затих. Володимир замахнувся, й гребеняста голова разом із зеленою гривою полетіла вниз.
Тепер уже новгородці все зрозуміли. Крики потрясли Дідинець, княжі мужі та ратники горлали з радості, а їхні жінки та жони — від неминучої біди.
— Добре вам знамення? — запитав з терема світлий князь, коли юрба в княжому дворі трохи вгамувалася. — Тоді хай нам спомагає Дажбог! Сьогодні маємо неділю? Понеділок — важкий день. Вирушаємо у вівторок.
Ішли трьома витягами. Варязька тисяча Сігурда пливла Ільмень-озером та Ловаттю на своїх дракарах і ладдях, гнучи весла супроти течії й вітру, який усі дні дмухав згори, неначе Стрибог зарікся спомагати Доброчинові. За варягами тяглася вервечка однодеревних і насадних човнів, їх було понад три десятки.
Берегом ішов недовгий комонний ряд — старша княжа дружина: ліпші й вячші
Охочі й ратні пішаки йшли луками та перелісками, то витягуючись у довгий ряд, щоб змогти ліс чи болото, то сунучи скопом і навмання — аби лиш не збитися з дороги.
Це тривало вже шостий день.
Ловать дедалі вгору вужчала, важкі дракари раз по раз човгали по піску днищем або й сідали на мілину, тоді вікінги кидали весла й починали підпихати, бредучи по коліна в досить швидкій воді.
Десь неподалік був Усвятський волок, через який витяга мала перебратись у Касплю та Дніпро. А там дорога на Київ була проста й відкрита.
До волока дійшли в обід. Волок виявився занедбаним, колись укочена дорога поросла чагарником. Доброчин зрубав мечем найтовщу лозину і простяг небожеві:
— Сім літ росте!
А саме cім літ минуло по смерті Святославовій. Це навернуло Володимира до інших думок. Два роки тому загинув середульший син Святослава. Володимир спробував пригадати його обличчя й не зміг. Тож-таки десять років, подумав він, це не один і навіть не чотири. Десять літ... Ольгові риси розпливалися, тепер Володимир навіть уже не розрізняв, де Ольгове лице, а де Ярополкове, вони мовби зливалися в одне.
Володимирові стало сумно. Варяги й новгородці вирубували мечами та сокирами кущі, розчищаючи занедбаний волок, за яким десь там далеко ще пробігав Дніпро. Образ його теж розпливався. Коли Володимир хотів уявити собі Дніпро, перед очима виникав заболочений Волхов. І все-таки Володимир дещо пам'ятав: Київ.
Ця пам'ять була на ціле життя. Коли вони з дядьком вийшли з города, а перед ними зблиснула широка вода, не схожа ні на Ільмень, ані на Волхов, Доброчин змусив його обернутися й сказав:
— Дивися добре!
Володимирові мало не запаморочилася голова. Досі він бачив лише київські теремні двори та вулиці, що вусібіч розбігалися за княжим двором. А таким побачив Київ уперше. Спочатку навіть не збагнув, що то і є Київ.
— А що то на горі? — спитав він у вуя, сидячи в зручному писаному візку.
— То Київ, — одповів вуй. Очі його якось відчужено блиснули, й він пошепки проказав, глянувши на Поділ і на Почайну, де гойдалися ладді: — Ми ще сюди повернемось.
Київ стояв на високій крутій горі, гладенько вимощеній ясно-зеленим дерном, а на самій маківці — стрічка городської стіни, яка звідси здавалась несподівано низенькою. Іграшковою була й вежа воріт, якими вони щойно виїхали... Це запам'яталось йому на ціле життя.
Розчищання посувалось вельми мляво, бо всіх із сокирами Доброчин кинув рубати колоддя для котків, які треба було підмощувати під ладді та дракари, щоб поперекочувати їх суходолом до наступної води.
— Ми тоді з Києва йшли цим самим волоком?
— Цим. Іншим не попадеш у Ловать, — відповів Доброчин.
До вечора ледве встигли прочистити половину волока — верст п'ять або шість, і Доброчин звелів воєводам готуватися до ночівлі.
На березі вже зовсім вузенької тут Ловаті йому й Володимирові поставили шатро, й доки дружинна челядь готувала князям вечерю, Доброчин скликав усіх великих воєвод. Воєвода Старої дружини, боярин Угоняй, озвався першим: