Похорон богів
Шрифт:
— Мало борошна взяли, солонина кінчається, а кожне кричить і просить «дай»!
Старійший боярин новгородський був невдоволений. Він уже давно вважав, що Доброчин обкрутив його кругом пальця: ще з весни, коли забрав у нього булаву тисяцького й віддав її Путяті Кислиці — бояринові з Римова на далекій Сулі. Угоняй не покладав і в думці, що Путята припав Доброчинові до душі, бо не зрадив свого зверхника Арфаста Глібовича, як зрадили Доброчина позаторік новгородські ліпші мужі, позамикавши перед ним свої двори в найскрутнішу днину: аби лиш їх не зачепили варяги та варязький вождь Свенельд.
Саме цього й не міг забути він Доброчинові. Словами про борошно Угоняй натякав на те, що світлий князь вирішив не тягти по собі товарного обвозу, взявши хліба та солонини лише на ладді.
Сігурд став розпитувати, чи далеко звідси Дніпро, й напруження пригасло. Доброчин сказав:
— Я цей переволок добре знаю. Завтра до вечора поперекочуємо всі ладді.
Вже другу добу новгородська витяга стояла під Полоцьком, зайнявши шатрами високий правий берег Західної Двіни. По той бік річки на багато верст розляглось болото, оточене з заходу разочком невеликих чистих озер, за якими опівдні ставало видно дві маленькі, хижок по двадцять — двадцять п'ять, лісові весі.
Цей Полоцьк був цілковитою несподіванкою для всіх витязів і воєвод, навіть для князя Володимира Святославовича.
Коли наступного дня, перекотивши ладді Усвятським волоком, витяга річечкою Касплею рушила вниз до Двіни, ніхто нічого ще не підозрював. Од Двіни, перебравшись через останній Касплянський волок, витяга нарешті мала вийти до священної ріки однією з її приток над Смоленськом.
Але навпроти гирла Касплі, що впадала в Двіну, Доброчин зненацька наказав повернути праворуч, геть од Дніпра; на півтора-два поприща звідти стояв Полоцьк.
У лавах старшої дружини невдоволено загули. Головний воєвода Угоняй спробував знайти світлого князя, але Доброчина ніде не було. Тоді він вилив усе своє роздратування на Володимира:
— Де світлий князь? — Володимир стенув плечима, й Угоняй ще дужче розшалів: — Передай своєму посаднику, що Київ не там, коли він того не відає!
— А ти сам це мені скажи, — почувся ззаду голос світлого князя.
Угоняй знітився, та тільки на час, а тоді почав пристрасно вимовляти світлому князеві, що так їх тут прикидають і сніги, коли шарпатимуться на всі боки, забувши про головну мету.
— Ми пішли з тобою на Руську землю! — сказав він, і сива лопата його бороди стрибала на грудях, мов живий лящ на гарячій сковороді.
— А найпростіша дорога на Київ і лежить через Полоцьк. — Роздратування боярина мовби тішило Доброчина. — Чи ти як би хотів: дибати собі вільно на Київ, а Ругвальда покинути в тилу? Йому тільки цього й треба! — вже сердито глянув на Угоняя Доброчин. — Поки ти розпиватимеш мед у Києві, він витягне сулицею Новгород і Псков.
Згадка про
Коли ввечері воєводи зібралися для толкування в шатрі, Доброчин цілий вечір загадково посміхався, перемовляючись із воєводами й зрідка сьорбаючи жовте грецьке вино.
Володимир насторожено поглядав на дядька, а перед ляганням не витримав і спитав:
— Що ти намислив? Знову щось не так?
— Намислив трохи поспати, — весело засміявся Доброчин, посіявши в душі Володимира ще більшу підозру.
Лише третього дня, коли попереду замаячили вали й вежі Полоцька, Доброчин так само весело проказав:
— Аж ось і сватова хата...
Це було відповіддю на Володимирове запитання в шатрі. Він спробував одбутися жартом:
— А в цього Ругвальда хоч дочка є?
— Ми ще не відаємо, — сказав Доброчин, — але на те язик даний чоловікові. Не поспішай...
Коли всі три витяги розташувалися станом на два перестріли від Полоцька, Доброчин подавсь оглядати стан, а повернувся вже вночі й стомлено мовив:
— Є й куничка в цьому дуплі. Та ще нібито й вельми красна.
Володимир знову спробував перевести все на жарт:
— А чи не застара для тебе?
— Якщо для мене застара, — сказав Доброчин і лукаво посміхнувся, — то підшукаємо їй іншого жениха. Але спершу треба виспатися, бо рано зашлемо до Полоцька сватів.
Уранці Доброчин і справді зібрав сватівне сольство. Полоцьк за валами похмуро мовчав, над вежами обох воріт висіли знамена з бичачою головою, а між частоколом зблискували шоломи й рожни сулиць. Із города пахло домашнім димком і м'ясним варивом. Стан новгородський жив звичним життям. Горіли багаття біля ладь і дракарів, витязі молодої дружини поралися коло коней мужеських і своїх, а найбільш зголоднілі ратники канючили в них сухарі й солонину, за що ті вимагали чистити коней і носити з лісу дрова та хмиз. Лише мужі старшої дружини розкошували в шатрах, не маючи браку в борошні та питві.
Доброчин і Сігурд розпитували вивідників, посланих звечора до городських валів чи глибока вода в греблі перед валами, які містки до воріт, скільки сторожів було вночі на городнях та вежах, чи всі вони в кольчужній бороні, чим зоружені, коли змінювались і про що гомонять.
Свати повернулись аж перед обідом. Головний сват, воєвода молодшої дружини Ждан Будимирович, розповів, що князь полоцький Ругвальд цілувався до них дуже чемно, що разом з ним були його обидва сини, звані Рулафом і Руальдом.
Доброчин спитав:
— А доця?
— І княжна була, — потвердив Ждан Будимирович. — Вельми красна молода княжна. Ім'я їй Ругнеда. Всі вони звуться однаково на «ру».
— А далій?
— Далій що? — нахмурився Ждан Будимирович. — Речу їм усім, що прислав нас князь новгородський, аби дали йому жінкою куницю-дівицю свою...
— Й що відповів князь полоцький? — заквапив його Доброчин, насмішкувато глянувши на небожа. Володимир напружено мовчав.
Ждан Будимирович завагався.