Похорон богів
Шрифт:
Ратша звелів двом сотникам удавати, нібито вони збираються йти на палаючий частокіл, і коли сотні наблизилися до рову в цьому місці, погнав до східної стіни.
Тут було так само малолюдно. Лучники обсипали заборола градом стріл, а варяги ледь-ледь відповідали, бо багато з них подалося до західної стіни, де горів частокіл і починався приступ.
— Чи він осліп? — дивлячись на Ратшу, сказав до Сігурда Доброчин. — На сході стіна геть гола, а він послав полк у вогонь!
Але тут-таки очі його хижо зблиснули — він аж наставив долоню козирком. Доки ті дві
— Усе пропало! — болісне скривився старий воєвода Угоняй, неначе йому раптом розболілися кутні зуби: аж узявся за обидві щоки. — Пропала сотня!
Варяги й справді повитягали сулиці й здійняли страшенний крик, на який почали збігатися з інших кінців заборола. Десяток чи півтора новгородців покотилося між колоддя в рів, але інші почали кидати гаки й гакуваті драбини й лізти ними вгору. Варяги збили ще кількох, на допомогу оборонцям підбігли інші, але зо два десятки новгородців уже встигли перескочити на хідник, що тягся вздовж усієї стіни з боку города.
— Попер! — гукнув Доброчин до Угоняя, який і досі тримався за «зуб». — Витягне Ратша Полоцьк!
У проламану варязьку оборону ринули ще дві сотні новгородського сідельника-хитреця, й варяги вже не встигали їх одкидати...
На пожарищах іще чаділи головешки, коли до Полоцька, наступного ранку після його взяття, в'їхали Доброчин і Володимир, супроводжувані почтом старих і сотенних воєвод.
Город мало зазнав шкоди од учорашньої січі. Лише попід валом згоріло кілька десятків землянок та рублених хат, якщо не рахувати заборола й ворота. Ратша просив учора віддати Полоцьк новгородцям на потік, Доброчин спочатку схилився був до такої думки, потім помислив і сказав:
— Не дам Полоцька.
— Рать обносилася й ходить без портів, — заперечив охочий воєвода.
— Невіголос ти, та ще й не каєшся! — буркнув Доброчин. — Маю думку лишити тебе тут за посадника!
— Ме-не?.. Я ж не боярин. Тебе бояри засміють!
— То мій клопіт, — сказав Доброчин. — Ось добудемо Київ — і заверну тебе назад.
Тепер охочий воєвода Ратша, тримаючи на рушнику хліб-сіль, зустрічав у княжому дворі Доброчина й Володимира, мов полоцький князь.
Доброчин зіскочив додолу, прийняв цілування й запитав:
— А Ругвальда таки немає?
— Знайшли його, знайшли, — відповів Ратша. — Тільки заціпило йому.
— Мертвий?
— І він, і його сини.
Доброчин замислився. Все те він уявляв собі трохи не так.
— Дажбожа воля... — згодом проказав він. Тоді глянув на Володимира й знову запитав Ратшу. — В нього ж були не самі сини?
Ратша шепнув щось воїнові позаду, а той моргнув комусь іще далі назад, і з теремного хорому вивели діву.
Ругнеда була схожа на зацьковане звіря, розпатлане й розшарпане,
— Істинно ж нема на що глянути, — сказав Доброчин. — Самі соплі та пазурі. А Ждан Будимирович вихваляв: красна-прекрасна!.. Ждане, де ти?
— Княжну треба вмити, — не погодився Ждан. — Он яка засюсяна.
Почет ляскітливо й грубо реготав, а Доброчин кинув до задерикуватої княжни полоцької:
— Не хотіла робичача мужем собі, а тепер сама стала холопкою й робітницею... Замкни її! — наказав він Ратші. — Бо ще дьору дасть.
Княжну повели в підкліті, а князі та ліпші бояри пішли оглянути Ругвальдів хором. Він не був загиджений варязькою кров'ю: Ругвальда та його синів смерть спостигла на городському валу, де вони намагалися відбиватись од новгородців. Доброчин не пішов глянути на них, але ховати звелів з княжими почестями, що неабияк здивувало дружину та воєвод.
— Це задля Сігурда та його варягів, — пояснив потім Жданові Будимировичу Доброчин. — Та й ще одне маю на мислі...
— Ти про княжну? — спитав воєвода молодшої дружини. — Я б просто продав її купцям, чортове насіння. Або ж оддай мені.
— Жоною?
Ждан Будимирович аж спалахнув:
— Оддам її за свого холопа найчорнішого!
Доброчин нічого не відповів.
Увечері в полі за валами розвели величезні багаття, повитягавши все дерево з городських ровів. Палили загиблих: новгородці своїх, а Сігурдові варяги — варягів полоцьких. Окреме багаття розіклали для Ругвальда та його синів-княжичів Рулафа та Руальда. Поки горіли вони, новгородці справляли поминки.
У світлицю до Доброчина ввійшов Угоняй:
— Княжна проситься на кострища. Одпустиш її?
— Піди скажи Ратші, — буркнув Доброчин. Така тонкосльозість не личила старійшому воєводі. — І ти хочеш її собі?
— Я старий для такого! — захихикав Угоняй. — Але там її брати та батько...
— Хай іде.
Воєвода вийшов.
— Щось мудрує Угоняй, — сказав Доброчин Володимирові.
Володимир не відповів на це, а мовив зовсім несподіване для Доброчина:
— Візьму оту собі.
— Княжну полоцьку?! — вигукнув Доброчин. — Таке паскудне й миршаве... Здурів єси! Чи наложницею?
— Жоною, — сказав юний князь, і стало зрозуміло, що він добре обмислив свій крок. — Жоною.
Таким рішучим Доброчин бачив Володимира вдруге в житті. Першим був випадок з королевичем Олафом. Норманський королевич випадково зустрів на торжищі одного з розбишак, яким король Ерік доручив був продати його в холопство. Олаф убив того королівського пса, потрапив до тисяцького суду й чекав на смертний вирок, бо за вбивство гостя в Новігороді карали на смерть. Вирок можна було замінити лише величезною вирою, а такої купи срібла не мав ні його вуй, ні королева-вдова Астріда, Тоді до свого дядька прийшов молодий новгородський князь. Він так глянув на Доброчина, що той не знайшов у собі сили відмовити йому.