Покров
Шрифт:
Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Перпетуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою. Зітхнув, вирішив брехати.
– Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золотими… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… – мовив.
Перпетуя глянула на Дороша тоскно.
– Не відпустять вони вас…
Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.
– Червінці не відпустять? – спину гоголем. – Сонце моє ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором
Голівоньку опустила.
– Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.
Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годувальниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, німкеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двійко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…
– Помалу жени, – наказав Дорош схвильованим низьким голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: – Як пані з дитиною хоч скривляться – голову відірву.
– Як на руках понесу! – задьористо вигукнув візник, хльоснув батогом. – А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…
Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий Катеринослав його найбільшу дорогоцінність – його сонце, його Перпетую. Гукнув Савка – на коня, і – у Дорошівку. Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не повернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим менше сміху. Повернув на пасіку.
– Отут заночуємо, – Савкові.
Чорну ніченьку очей не зімкнув – усе люльку смоктав, каву сьорбав, думи думав. Аж – світанок. Схаменувся. На коня – і гайда. Не жалів гнідого – усе підганяв, а садибу уздрів – тпру… Глянув на білий дім і заплакав.
– Не тривож мене, – наказав вірному Савкові. – На самоті хочу побути годину малу.
У курильні зачинився, пару чарок горілки французької хильнув для хоробрості, аби розмова з вінчаною дружиною Станіславою легше далася, дістав зі схованки чималу скриню… У ній кредитних білетів на півмільйона сріблом, камінців самоцвітних жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом і смарагдами, ковбаска червінців золотих. Доклав у скриню улюблену люльку трофейну порцелянову, що вона мала вигадливу підставку у вигляді напіврозкритої троянди, перехрестився, щоби Господь дав сил на розмову з Дорошівною, уже зробив крок до порога, та раптом здригнувся судомно – упав на долівку і знепритомнів.
Очі розплющив – нема сонця.
…Темна Кривошиїха чула Дорошеві жалі.
– Сонця не просіть, пане Дороше, – мовила. – До сходу до Бога підете.
– Сам себе зурочив, – прохрипів Дорош, згадав, як смерті собі просив, коли після пологів занедужала тендітна Перпетуя.
– Не самі… Дружинонька вимолила. Знала про сердечну таємницю вашу… Надто гнівалася… Вас у гроб зажене – сльози не зронить, не зупиниться – вдача не та. Поки втіху вашу сердечну й плід любові вашої не згубить – не матиме спокою.
Дорошеві перед очі – Гнатик, Перпетуюшка…
– Урятуй
– Тільки вам їх захистити доля, – прорипіла Кривошиїха.
– Збиткуєшся, клята ворожко?! – одними вустами прошепотів слабкий.
Кривошиїха насупилася, забубоніла:
– Сто двадцять шість кісток крутить-ломить – то сто двадцять шість предків ваших до сьомого коліна в могилах стогнуть. Усіх згадати треба… Усіх покликати на ім’я, яким нарекли при хрещенні душу православну. Батьків, дідів-прадідів, аж до прадідів ваших прадідів. Захисту попросити для нащадків своїх до сьомого коліна. Як усіх згадаєте, нікого не оминете – отоді встануть душі предків ваших на захист сім’я нащадка свого. Не баріться, пане Дороше… Спливає ваш час. Кличте предків ваших до сьомого коліна, як хочете красної долі для дітей-онуків ваших.
– Мамо… – прохрипів Дорош слабко. – Нене моя рідненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв Дорош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Андрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Федоріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба, Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Синові своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не полиште сім’я правнука свого на погибель.
Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.
– Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена знають, а прабабів – не всі.
– Прабабці мої… – вперто прохрипів Дорош. – Варка Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею правнука вашого…
Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху тьмяні очі.
– Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш Гнатик?
– Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.
Дорош напружився – синя жилка на скроні – зашепотів:
– Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест, Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здається. Заміжнею за Калістратом була така – Дарка-попівна. Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що за Ковальського вийшла…
– Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, – рипнула Кривошиїха. – Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших прадідів.
…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх сил ворушив устами, змок – сорочка хоч викручуй:
– Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…
– Сто двадцять п’ять… – помагала Кривошиїха. – Останнє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богданову як звали?
Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред суцільного мороку раптом побачив сонце…