Покров
Шрифт:
Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати розмову з підступних хитрих питань про походження золота відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не мав, що жінка зрозуміє його:
– Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?
– Лиш води, – лагідно відповіла французькою – цілком пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною для неї.
Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила в Новий світ, та на язик полізло інше.
– Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу скриню в присутності сторонніх осіб, – дорікнув м’яко, простягуючи жінці склянку води. – У тому не було аж ніякої потреби. «Банк Монреаля» – чесний банк. І без того ми
– Я не забиратиму золото, – відповіла жінка. – Хочу розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.
– На скільки?! – здивувався банкір, одразу взявся рахувати подумки. – Тобто… до дві тисячі одинадцятого року?! Мадам! Не питатиму про ваші особисті плани – я би теж хотів прожити ще років сто, – але ж звернімося до здорового глузду! За сто тридцять років не те що нас із вами не буде, може, гори похитнуться, океани висохнуть!
– «Банк Монреаля» буде?
Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: неодмінно!
Жінка всміхнулася сумно, сині очі зволожніли. Дістала з ридикюля документ із сургучем, простягнула банкіру.
– Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять років ваш банк повинен буде відшукати прямого нащадка в сьомому коліні дворянина Чернігівської губернії Яреми Дороша, сина полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про спадок і добросовісно віддати.
Пан директор і гадки не мав, де той Чернігів, запитав навмання:
– То ви зі Старого світу, мадам? Чому ж не вчинили, як усі, хто сідає на пароплав у Портсмуті? Зазвичай переселенці сюди золота не везуть – тут його віднайти сподіваються, а статки лишають у Європі й перед подорожжю обов’язково складають заповіт, бо ж не всі дістаються Нового світу. Атлантика багатьох собі забирає…
Перпетуя глянула на банкіра скорботно: ох, довгою була б її оповідь, якби сповідуватися наважилася… Як поховала Самійла, викохала синочка Гната, відправила на навчання до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення… Як же личила Гнатові форма інженера-залізничника – фуражка на манір морської з символом «сокира і якір», двобортний мундир із двома рядами срібних ґудзиків, білосніжна манішка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як у такого не закохатися?! Петербурзькі панянки бісиками кидалися – не встояти, та красень Гнат чотири роки поспіль слав гарячі листи на Катеринославщину, доньці лікаря Алоїза Вернера рудокосій Ользі: як із дитинства разом під вишнями вірші читали, так і прикипіли одне до одного. По закінченні навчання Гнат обвінчався з Ольгою в малій сільській церкві й велів фамілії валізи збирати – інженер-залізничник рвався будувати нові шляхи.
Разом із сім’єю сина Перпетуя покинула затишний маєток під Катеринославом, довіривши його турботам Алоїза Вернера; спочатку гордилася успіхами Гната на будівництві залізниці Кременчук – Полтава – Харків, потім раділа появі на світ Божий онучка Олександра, била Богові поклони: дякую, що не вмирає рід Дорошів. Та в 1880-му, по закінченні будівництва залізничної гілки Хацапетівка – Ясинувата, Гнат отримав листа від інститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав той, що відпливає на далекий американський континент, щоби взяти участь у грандіозному проекті – будівництві тихоокеанської залізниці, що мала перерізати північну Канаду, як ножем, від Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно кликав Дороша приєднатися до епохальної справи і навіть обіцяв орендувати йому житло на перший час.
Гнат загорівся – не втримати, і на початку року 1881-го згорьована Ольга з малим Сашком і старий її тато лікар Алоїз Вернер проводжали в далеку незвідану Канаду
– З тобою поїду, сину! Не візьмеш – пішки слідом піду!
– Матінко моя люба! Та нащо? Онде Сашкові на розраду залиштеся, – дивувався Гнат, та Перпетуя знай своє: біля Сашка мати є і вона біля своєї дитини до скону має бути.
І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зібрали – і в путь.
У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетенського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каюти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Далеченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема – мов та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схвильовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася, руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтримував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.
– Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, – тліла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.
Так мордувалася – аж злягла, та й океанська подорож підкосила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пускати – холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза, збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка перетворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошуках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіптував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля поїдемо. Перепочинемо – і на захід, у Британську Колумбію, – тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому – у вишнях відпочивати».
Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат – наче всі сили матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер від лихоманки в готельному номері, що його орендував для товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.
Отака жива правда в Перпетуї за плечима.
…І хіба від того чуже серце заболить?
– Так уже доля склалася, – тільки й відказала панові директорові «Банка Монреаля».
До вечора банківські клерки ретельно перераховували золоті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургучем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом дівочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скриню до банківського сховища – сльози не зронила. «От і не лишилося мені на землі справ, – подумала, – крім однієї: біля дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».
Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному маєтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюбський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Самійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що поховали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семилюбський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпоряджень для нащадків…