Покров
Шрифт:
– Це… – Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. – Устремління…
– Куди?! – Хотинський уже нервував.
– У Всесвіт!
– Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
– Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», – боронилася Оля.
– На Марсі потрібні «Паркери»? – Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
– Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!
– Та все просто! – сказав Льова. – Щось
– І як же я не здогадалася?! І справді! Це – біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! – знову активізувалася Оля. – Воно, як вагітна жінка! Страждає…
– Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! – збудився Шендрик. – Треба щось робити!
– Ви подуріли?! – роз’ярився Хотинський.
– Ні, ти заціни! – Шендрика понесло: – Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема – пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! – усміхнувся Олі. – Олю, респект! Крута ідея! Героїка! – Глянув на Мар’яну: – Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
– Це – жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… – замовкла, зиркнула на Хотинського.
– «Паркер» – фалос? – почула голос Льови.
– Нестандартно! – Хотинський дивився Мар’яні в очі.
– Ти серйозно?! – здивувався Льова. – А до чого тут пиво?
– Не знаю. Ти скажи, – відповів Хотинський. Усміхнувся. – Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою – ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?.. А як стирчить фалосом – значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».
– Полю, я не маю його втратити! – захлиналася від хвилювання і захвату. – Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви – було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.
– Так він багатий?
– Та, певно. Їздить на «ауді».
– А тебе на таксі відправляє.
– А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! – відбивалася-брехала Мар’яна.
Поля не здавалася:
– Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих – власні бізнеси.
– Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!
– Краще дізнайся, хто його батьки, – порадила розсудлива Поля.
Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби
– А твої батьки? – спитала обережно.
– Я – сам по собі, – Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. – До наступного… «Паркера», золотце?
Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.
– Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, – вихлюпувала Полі. – І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?
– Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, – припустила Поля. – І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.
– Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, – геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися – спати! – і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».
– Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, – сказала Поля. – Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.
Хотинський мовчав до зими.
В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенції на роботу – зривалися строки рекламної кампанії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала видати на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смикалася безпорадно – дві цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом з подругою – на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.
– Ходімо на Майдан! – запропонувала натхненно.
– Що я там забула? – буркнула Мар’яна.
– Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлуємося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу прийде, тим краще.
– Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! – роздратувалася Мар’яна. – Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досі з ним крутиш?!
– Мені з ним кльово.
– Він на вісім років за тебе молодший!