Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Дивний союзник
Хмельницький із почотом в’їжджав у табір. Цей табір, як доносили навіть польському гетьманові Потоцькому, нагадував радше сильно укріплену твердиню. З двох боків подвійний перстень уміло висипаних валів не давав доступу. Один із рукавів Базавлука та широкий, могутній Дніпро стримували доступ із двох інших боків. Легкі гармати й фальконети доповнювали оборонну силу табору. Здатністю до оборонної війни козацтво славилося здавна. Козаки були мистцями в сипанні окопів, в уладжуванні рухомих таборів,
В таборі був лад. Скрізь видно було тверду руку нововибраного гетьмана.
Під гетьманським куренем чекав на Хмельницького гурт старшин. Між ними знаходився козак на коні, який живо щось розказував.
— А що там? — спитав гетьман іще з коня.
— Від Несторенка, що сьогодні стежу повів, козак із вістями.
— Несторенко ще не вернувся?
— Ні, батьку. Прилучився до відділу Данила Нечая. Мене вислав, щоб вістку подати.
— Нечая? Де ж він?
— Сьогодні зранку вирушив із Січі. Але в нього коні здорожені, тому мене наперед вислали.
— Багато з ним люда?
— Буде тисяча коней, коли не більше.
— Тисяча коней?.. Гей, Чорното, — кликнув бадьоро Хмельницький — це на твою голову. Щоб голодні не були! А ми, панове, хто охочий, поїдемо назустріч гостям!
Обізвався Воронченко, полковник черкаський:
— То вже, мабуть, хто охочий, поїде, але без тебе, батьку. На тебе чекають посли.
— Звідкіля?
— З Бахчисараю.
По обличчі гетьмана пробіг хвилинний блиск радости. Хмельницький зсів із коня, віддав поводи чурі, паглянув по полковниках і звернувся до Вешняка.
— Друже! Виїдь назустріч Нечаєві. Хто з панів старшин охочий, нехай їде також. Як повернетесь, скажіть Данилові, що я ще сьогодні хочу його бачити.
Гетьман увійшов до куреня. Через канцелярію, в якій, незважаючи на пізню пору, працювали похилені над паперами писарі й підписарі, перейшов до другої кімнати. Слабий каганець кидав у ній нерівне світло на стіни, вкриті турецькими килимами, й на тяжкі лави, встелені ведмежими та вовчими шкурами.
При слабому, блідожовтавому світлі каганця гетьман у першій хвилині не бачив нікого. Тільки згодом помітив постать, що при його вході піднялася з лавки.
— З Бахчисараю? — запитав гетьман, шукаючи в сутінках обличчя посла.
— Нехай всемогутня рука Аллаха береже кроки мого приятеля, великого козацького гетьмана!
— Тугай-бей! — скрикнув із несподіванки Хмельницький. — Будь дорогим гостем у мому вбогому наметі. Бачиш, куди мене загнали захланність та злоба панів із Лехістану!
— Дивні, але справедливі діла Аллаха. Хто знає, чи твоїм домом не буде увесь край, де живе відважний нарід козаків. Може своїми рабами назвеш тих собак невірних, що руку не тебе піднесли.
— Вони високо стоять у достоїнстві і славі.
— Нікому власний кісмет не знаний. Ти — вибранець Аллаха. Дійшли вістки до Бахчисараю,
— Сідай, дорогий моєму серцю, Тугай-бею. Сідай, поговоримо. Тільки скажу ще світло дати.
Гетьман склав долоні, щоб заплескати. Але Тугай-бей скорим рухом стримав його.
— Стривай. Не треба більше світла. Не треба, щоб хтонебудь знав, що Тугай-бей був у тебе. Мене тут не пізнали.
— Добре. Так що ти привозиш від його милости хана?
— Великий цар татарів звелів сказати: “Їдь до Хмельницького, який за Дніпровими порогами збирає військо проти ляхів, і скажи йому, що ми не будемо йому на перешкоді. Нехай не боїться за свої плечі, бо ми хочемо жити з ним у дружбі. Скажи, що ми задержимо ту дружбу і приязнь із козацьким вождом, хіба що козаки самі нападуть на нас. І скажи йому від мене: нехай йому Аллах помагає”.
Хмельницький піднявся. Його високе чоло вкрилося грізними борознами. Тверді, наче з бронзи литі, риси обличчя закріпли в морозному пориві гніву. Тяжкою рукою сперся бо стіл.
— І це все? В його голосі задрижала загрозлива струна. На обличчі Тугай-бея розлилась широка усмішка, при якій його великі жовті зуби заблисли у світлі каганця.
— Висока Порта бажає жити у згоді з королем Лехістану. З тієї причини й наш цар не може рушити орди вам на поміч. За те його царська високість шле тобі запевнення своєї прихильности, приязні й доброзичливосте.
Борозни на чолі в Хмельницького поглибились і потемніли. На висках виступили жили. Спершись обома долонями на стіл, гетьман похилився через стіл до Тугай-бея. Перед висланником грізного татарського хана, перед оцим хижим, славетним, жорстоким перекопським мурзою став нараз володар, могутній володар, що вміє приневолити підкоритись його волі.
— А що буде, Тугай-бею, як я піду за приказами короля?
— Як це?
— А так, що збудую п’ятсот, шістсот чайок і кину їх на море. Польські гетьмани підуть мечем і вогнем на Крим, польський король із посполитим рушенням ударить на Молдаву. Де ж тоді буде ця згода з королем Лехістану?
— Аллах! Аллах! — кликнув здивований мурза.
— Подумай, Тугай-бею, що тоді буде? Я не Бурлай, не Сулима, ні не Сагайдачний, щоб задоволитися дрібним розбоєм. Я вдарю всією силою. Я вдарю, щоб повалити.
Татарин підніс руку.
— А де в тебе сила, щоб повалити непереможне царство падишаха?
— Де сила? Ту сила! — Гетьман широкою долонею вдарив себе в могутні груди. — Тут сила! Ввесь український нарід стане, як одна буря помсти. Мало того! Польські гетьмани підуть, польський король піде, бо він іздавна про це тільки й думає, Венеція вдарить від моря. Німецький цісар рушить свої закуті у сталь полки вздовж Дунаю. Буде сила!.. А що тоді, Тугай-бею?
— На пророка!.. Ти єдиний серед невірних, що міг би до цього довести. Але тоді де твоя власна пімста?