Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— То не забув про мене пан Хмельницький?
— Пан Хмельницький тепер у тяжких термінах, але все таки про своїх добродіїв думає, praecipue про таких достойних і благородних оборонців, захисників та благодітелів нашої святої православної Церкви та нашого народу і матері Січі, як ваша милість.
Березовський глянув на Кисіля й помітив, що той вдоволений.
Нечай тим часом говорив дальше:
— Дякуючи отже Провидінню, що такого virum clarissimum нам у тяжку годину providet, усі ми звертаємось до вашої милости з проханням помогти нам у нашій опресії. А втім про це найкраще скалке вашій милості сам лист пана Хмельницького,
Воєвода став читати листа від Хмельницького. Коли скінчив, передав його пану Березовському.
— Читай, ваша милість.
Сам повернувся до Нечая.
— Таке нам тут набалакали про пана Хмельницького та й про цілу Січ, що ми вже з дня на день нової ребелії sperabamus. А скажи, пане Нечаю, чи правда, що пан Хмельницький народ збирає на Січі?
— Січ, ваша милосте, порожня, як давно вже не була.
— Чи то правда, що Хмельницький ладиться до походу на волості?
— З ким, ваша милосте, коли Січ ніби вимерла?
— Чи то правда, що пан Хмельницький у комітиві з татарами?
— Татари із слабими не в’яжуться. А ми заслабі тепер.
— Ваш мосць маєш відповідь на все. Рач же відповісти й на те: Чи то правда, що козацтво буриться?
— Правда, ваша милосте. Правда. Буриться й нарікає, незносні і невимовні кривди терплячи. Ми вже про те й супліку писали і до короля його милости, і до папа Оссолінського, канцлера коронного, і до гетьмана коронного великого, але респонзу нізвідки не отримали. Правду сказати, не знаю, що станеться, коли той нестерпучий утиск не сфольґує. Багато є таких, які кажуть: ліпше згинути, ніж жити дальше в такій поневірці.
Кисіль глянув вимовним поглядом у бік пана Березовського.
Нечай запалився. Почав говорити просто, одверто, гаряче про всі насильства над Низовим військом, про безправ’я, яких допускаються всякі пани та їх слуги, про всі кривди, що їх зазнають реєстрові козаки, яким права заґарантовано ординацією, про те, що їх частина з черкаського полку, яка стояла залогою на Січі, не схотіла дальше терпіти тих наруг і пристала до Низового товариства. Говорив про те, як терпить нарід по волостях, як над ним, бідним, безпомічним, знущаються пани, як цілий нарід переходить у кріпацтво, який зойк і плач чути по гноблених селах.
Вкінці затримався при тому, як тепер коронні гетьмани збирають військо, як те військо гнобить невинних людей, як увесь народ нарікає й дійсно цілими громадами вибирається на Січ.
— ...І, ваші милості, коли справді Січ загомонить, то тільки завдяки починанням панів коронних гетьманів. Коли теперішню старшину скине й вибере на її місце неспокійних та ворохобних людей, як от наприклад Забуського — Нечай додав, ніби пробуючи броду — тоді війна буде неминуча. Тому ми уклінно просимо вашу милість вставитись за нами, щоб усунути теперішнього комісаря, пана Шемберґа, пошанувати нам нашу ординацію, пошанувати нам наші привілеї, вивести військо з України, заплату, з якою вже від літ Річпосполита нам залягає, виплатити і найліпше позволити нам на море. Остання наша надія в заступництві вашої милости. Коли ваша милість нам не поможе, ніхто нам не поможе і нам прийдеться або згинути, або шукати рятунку в наших шаблях.
Кисіль слухав Нечая дуже уважно, сидячи й приглядаючись до козака. Коли Нечай скінчив, Кисіль підніс голову і спер її на руку.
— А чи ти знаєш, пане Нечаю, що дозволити вам на море, значить: зачати війну з турками
— Стягнути всі сили коронні на кінець Диких Піль, значить те саме, ваша милосте.
Кисіль ударив по колінах долонями.
— Вашмосць маєш відповідь на все. — Звертаючись до Березовського, промовив: — Я васці казав, що то є провокація Орди. Те саме думають і на Січі. Але — глянув остро на Нечая — вашмосць згадував, що козаки можуть вибрати на місце Хмельницького якогось Забуського. Чому?
— Бо той готов їх у короткому часі на море вивести. Він приобіцяв би все, щоб тільки булаву в руки дістати.
— Ага! Ага! — кивав головою Кисіль у переконанні, що він тягне за язик козака.
Довго ще пан воєвода не хотів пустити Нечая від себе. При ньому написав листа до гетьмана Потоцького і до канцлера Оссолінського і вказав у них на всі кривди, на які скаржаться і низове і реєстрове козацтво. В листі до канцлера гнучкий пан воєвода, якого здавна втаємничено в королівські пляни творення християнської ліґи, не забув і про те згадати. Просив і дораджував не здержувати козаків від морського походу, намовляв дати їм засоби на будову фльотилі та благав канцлера запобігти зривові, що його провокував пан краківський.
Була темна ніч. Як Нечай вийшов із дому воєводи, Дрозд із кіньми чекав на подвір’ї. Стояв серед людей, на яких Нечай добачив барви воєводи. Інші були у військовому одязі, один навіть у довгому міщанському халаті.
Коли Нечай підійшов, Дрозд, що був напів джурою, напів приятелем полковника, заговорив, показуючи пальцем на тих, що були одягнені по-військовому.
— Кажуть ці люди, що тут недалечко є одна господа, де крім медів, славних на увесь Київ, можна побачити німецьких, чи італійських штукарів, що ковтають ножі, ходять на розжарених бляхах та різними іншими штуками забавляють гостей. Може б так і нам туди?!
Нечай завагався. Надивився він на таких штукарів багато разів і тут у Києві, і потім там, на заході в Парижі, в Кольонії, Реґенсбурзі, Празі, але сьогодні він був утомлений і потребував відпочинку.
Подумавши хвилину, запитав:
— Далеко це?
Підійшов один військовик і, прикладаючи руку до шолома, сказав:
— Ні, недалеко. Як ваша милість схоче, ми проведемо.
Нечай глянув на нього, але цей вояк був здалека від світла і він не міг його побачити.
— Добре — рішив. Їдьмо!
Переїхали попри манастир, минули ряд домів і виїхали на болотяне оболоння, за яким зачиналося місто, їхали помалу. Проводжали Нечая чотири військовики, що виявили велику охоту побачити штукарів та їхні штуки.
По темному небі гонили ще темніші хмари. Вітер гудів у вухах, заглушував слова.
Нараз Нечай почув крик:
— Бий!
Два їздці наскочили на нього з двох боків. Тільки великий досвід і вироблений інстинкт самооборони, що рятували козацького ватажка не раз від смертельної небезпеки, врятували його й тепер. Як дикий кіт нахилився він до того, що був по його правій руці із цілим розмахом затопив затиснений п’ястук у його підборіддя і вирвав йому шаблю з немічної, безвладної руки. Другий напасник не міг так скоро зрозуміти, чому Нечай похилився в противний бік. Коли ж побачив, що він знову випростувався в сідлі, було вже запізно. З великою кривавою раною через ліву орбіту, долішню щелепу і ключиці повалився на землю. Нечай ударив коня острогами і, наче лискавка, кинувся на поміч Дроздові.