Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Радзикевич Юліан

Хмельницький підвівся на ввесь ріст, закладаючи руки за широкий пояс.

— Помиляєшся, Тугай-бею, коли говориш про мою власну кривду. Коли б тільки моя власна кривда кермувала моєю рукою й моїми задумами, то не зліталися б до мене оці всі холопи, гайдамаки, лугарі, степовики, левенці, панські невільники, піддані, не приходила б шляхта, не горнулось би Низове товариство. Я ось тут не тільки тому, щоб за свою привату платити. Це йде відплата всього народу за вікові кривди, зневаги, знущання. Тобі відомо, — говорив дальше —що діється тепер в Україні, в краю козаків. Колись ми лучилися з королем Лехістану, щоб мати силу проти вас. Тим часом ляхи ломили одну умову за другою, забували про свої присяги, пакти й кінець-кінцем довели до того,

що нарід опинився в неволі, ще гіршій, ніж вона у вас. І нарід почав буритися, бо мій нарід до неволі не звик. Про козацькі повстання знаєш. Тепер настали ще тяжчі часи, бо ляхи відбудували Кодак, щоб мати око на Запоріжжя. Число козаків зменшили. Вже мало хто з нас може носити шаблю при боці. Як же, думаєш, можна рушити відразу проти панів і короля? Треба часу, щоб зібрати військо, вишколити, озброїти. Тому на початок треба мені вашої помочі. Ти розумієш. Запитаєш, може, що буде, як тієї підмоги від вас не дістану? Послушний приказам його королівської милости буду збирати військо проти вас. Чим більше війська буде під моєю рукою, тим більше будуть радіти польський король і польські гетьмани. Буде так, як за часів Конашевича-Сагайдачного. Тільки я не Конашевич! О, ні! Ні побережжя Чорного моря, ні Крим, ні Анатолія, ні сам Стамбул ніколи стільки страху не зазнали, що зазнають тоді! Дим із пожарів сонце заслонить! Чорне море — червоним стане! Буде це заплата за всі наїзди на нас. Задрижать стіни Стамбулу, як ніколи ще не дрижали, від коли нога падишаха вступила в них. І впевняю тебе, Тугай-бею, що прийде хвилина і столиця падишаха опиниться в моїх руках. А тоді? Тоді або з вами, переможеними, рушу на панів із Лехістану, або зачекаю, аж інші переможці почнуть із собою воювати. Тоді прийде моя хвилина.

Тугай-бей сидів непорушно. Гетьман скінчив говорити і став проходжуватись по кімнаті. Татарин мовчки водив за ним своїми скісними очима. В кімнаті залягла мовчанка. Тільки чути було кроки козацького гетьмана та побренькування його низько спущеної шаблі.

Під кінець Тугай-бей притьмом повернувся до гетьмана й промовив:

— Аллах великий і все в його руках. Ти сказав: рушить крім тебе король Лехістану, його гетьман, рушить Венеція і німецький цісар. А що буде, як замість їх, Аллах дасть перемогу могутньому царству вірних? Не один це вже раз невірні лучилися, щоб загарбати слугам Магомета їхні країни та їхні багатства. Але Аллах завжди благословив зброю великого падишаха та давав йому перемогу над невірними. Що тоді буде?..

— Тоді, Тугай-бею? Тоді я з усім своїм військом поверну шаблі проти ворогів падишаха. Ви всі мені поможете і сповниться моє бажання!

— Аллах! Аллах! — закричав здивований Тугай-бей, б'ючись долонями в груди... А що буде, якщо падишах не схоче твоєї помочі?

Хмельницький глянув просто в очі татаринові й засміявся в голос.

— Ти віриш у те, Тугай-бею? Відмовився б від помочі всього козацтва в тяжке врем’я такої війни? Адже знаєш, Тугай-бею, що той є моїм союзником, хто є ворогом моїх ворогів. Ось так, чи так, а я свою мету осягну.

— А яка ж твоя мета, великий гетьмане всіх козаків? — запитав до краю збентежений і здивований Тугай-бей.

Хмельницький зупинився в ході. Звернувся до Тугай-бея, але його погляд понісся понад головою мурзи, поза межі кімнати, табору, Диких піль, може в Київ, може й дальше: до Карпат, Сяну, Висли...

— Моя мета? Ще рано про це говорити.

Настала довга мовчанка. Побрязкувала шабля гетьмана, полискували очі татарина. Перервав мовчанку Тугай-бей, говорячи з надумою:

— Казав мені великий і мудрий кримський хан: “Іди до вождя козаків сам і на місці розглянься”.

Казали його царські милості, що ти народився на володаря, що твоя зоря ясніша від інших, що ти можеш багато. Мій цар звелів мені дізнатись, які в тебе задуми, і наприкінці промовив так: “Ми без дозволу високої Порти не можемо розпочинати війни з Лехістаном. Але ти, Тугай-бею, як схочеш і як будеш бачити, що це така людина, як

про неї говорять, можеш рішити вислати перекопську орду йому на поміч”. А в моїй орді десять тисяч їздців — додав Тугай-бей.

— І ти, Тугай-бею?

— І я?.. — Тугай-бей підвівся з лави. — Чи та пам’ятаєш іще Охматів [2] ? На віки вічні я заприсяг тоді ненависть і пімсту ляхам, бо це була найчорніша година мого життя. Своїх рахунків із ними я ще не покінчив.

2

У 1644 р. Конецьпольський розгромив татарське військо під Охматовом. Із доручення хана татарами проводив тоді Тугай-бей.

Ні. І з тобою — ні, пане Хмельницький. Як їм я заприсяг пімсту, так тобі на приязнь поклявся. Коли б не ти, то хто знає, чи цей молодий харциз, Конецьпольський, син тамтого, не напав би був цієї осени на мене, коли я не сподівався. Тугай-бай уміє пом’ятати добро і зло. Тому я готов. Тільки до трави треба ще заждати, щоб коні не попадали без паші.

Далеко поза козацький обоз, ген у степ проводжав Хмельницький свого першого союзника.

Вже була глибока ніч, як обидва союзники подавали собі руку на прощання. Домовились, що Хмельницький загостить іще до Бахчисараю і відвідає його милість хана Іслям-Ґірея, щоб закріпити союз і дружбу між обома народами. Після того, якщо хан сам не вирушить із ним, Тугай-бей певно поспішить із своєю ордою на поміч козакам.

У глибокій задумі повертався Хмельницький до обозу. Оце думав — перший раз в історії татарські сили підуть рука в руку з козацькими, підуть в Україну не як вороги - напасники, а як помічники - союзники. Лютий, хижий перекопський мурза Тугай-бей, пострах християнського народу, піде під його рукою, як його друг.

Події, що закриті були ще густим серпанком майбутности, доказали згодом, що справді єдиним щирим союзником українського гетьмана був Тугай-бей. Зраджували його різні союзники, зраджував не раз у хвилинах найтяжчих спроб татарський хан. Один тільки Тугай-бей злучив свою долю з долею козацького гетьмана, один Тугай-бей залишився йому вірним до смерти.

У таборі на Бучках

Нарада закінчилася. Старшини почали відходити. Перші рушили Вешняк і Нечай, за ними Небаба, Жданович, понурий Кривоніс, Мозира, Пободайло, що разом із Небабою формував чернигівський полк. Наостанці піднялися Бурлай, Богун, Чорнота і Забуський.

Хмельницький повернувся до Богуна.

Ти, Іване на Данила не чекай. Він залишиться ще в мене. Я вже йому й нічліг, якийсь придумаю. Але наперед іще по чарці, панове!

— Нехай і по чарці — згодився Бурлай. Але вже не сідав.

Випили.

— Отже з татарвою, панове? — засміявся Бурлай.

— Думка, що він може рушити в похід стремено об стремено з татарином, ніяк не могла вміститись у його голові.

Старшини стали сміятись.

— А що буде — сміявся Чорнота, — як при першій зустрічі з ляхами Бурлай кричатиме: бийте тих клятих бусурманів?

— Хто знає, чи так і не буде — відізвався досі мовчазний Забуський.

— Як ти це розумієш? — запитав гетьман.

Але Забуський не мав часу відповісти, бо Чорнота говорив дальше, сміючись:

— Правда, правда. Ти, Забуський, такий самий. Я й забув. Тобі також хіба самі турки та татари сняться.

Забуський змірив Чорноту холодним поглядом, наче зимною водою облив.

— Може й що інше сниться, — промовив, — що тобі, Чорното, ніколи не присниться.

На обличчях старшин пригасли усмішки. Нечай глянув бистро на Забуського. Високий був, дужий, із русявим, довгим вусом. Його постать, його рухи, його очі виявляли гордість понад міру, честолюбивість та зухвалість уславленого на ціле Запоріжжя степовика — загонщика, що то Озова добував, до Кавказу вривався з такими очайдухами, як він сам, що з Донцями братався, завжди походами промишляв.