Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Дам і поможу.
— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?
— Ні, владико. Але...
— Але що?
— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.
— Що таке?
— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.
Митрополит поблід.
— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.
Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім
— Не можна б їх із рук черні вирвати?
— Ні.
Митрополит підступив до Нечая.
— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?
Нечай не відповів нічого.
— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.
Нечай і дальше не обзивався.
— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...
Нечай мовчав.
— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?
— Хочу, владико.
— Побачиш, що все буде добре та що своєму владиці треба вірити. Нехай тебе Господь має в своїй опіці. Казали мені люди, що ти не дав знущатися над пійманими поляками. За те, що милосердний ти для свого ворога, нехай тебе Господь благословить!
Критори і благодітелі Панянського Печерського
Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.
Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.
— Христос раждається!
— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?
— Так, преподобна ігумене.
— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?
— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?
— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?
— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.
— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?
— Я хочу бачити Христю.
— Владика з нею тепер говорять.
— То я зажду.
— Добре.
Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.
—
— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?
— Ні, червінці.
— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.
Нечай гірко всміхнувся:
— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?
— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.
Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.
— Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця?
Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові.
Нечай передав її ігумені.
— Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене.
— Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла.
Нечай помітив це.
— Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно.
Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей.
— Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею.
— Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе.
Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені:
— Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні?
Ігуменя щільніше загорнулася хусткою.
— Владика рішить.
Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити:
— Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою.
З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців.
Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя.
— Бог заплати! Бог заплати вам усім!
За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів.
Усі схилилися в глибокому поклоні.
Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря.
— Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде!