Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Треба сказати, що горіхи, які хлопці відібрали в Саркіса, були цілі. Так і валялись вони в кутку, куди їх кинув розлючений Ашот. Гордість не дозволяла хлопцям доторкатися до них. Правда, Асо дуже хотілося взяти горіхи й нагодувати ними свого вірного Бойнаха. Але він не наважувався зробити це, бо не знав, як до цього поставиться Ашот. «Поганий шматок тільки собака їсть», — думав він і не раз хотів поговорити з керівником, узнати його думку, та соромився.
Сидячи навколо вогнища, хлопці жваво розмовляли. Вони вирішили завтра, не гаючи
— Ну, коли ви вважаєте мене спеціалістом по продовольству, то цією справою я займусь охоче, — заявив Гагік.
Шушик мала залишатись у печері, підтримувати вогонь і доглядати Саркіса.
Коли все це обговорювалось, у душі Саркіса знову почалася боротьба. «Якщо Ашот каже, що через три-чотири дні вийдемо з ущелини, то чому б не відкрити їм таємницю білчиного складу?» — думав він, і була вже хвилина, коли хлопець мало не сказав: «Ідіть усі розчищати стежку, їжа в нас є…» Але схаменувся. «А що коли знову випаде сніг і доведеться тут зимувати? Краще почекаю, подивлюсь, чим усе це скінчиться…»
Розділ двадцять сьомий
Про те, що перед бурею завжди буває затишшя
На другий день рано-вранці Асо ввійшов у печеру і, розстеливши, як завжди, на землі своє аба, висипав на нього з кишені цілу купу шишок мушмули. Він ще вдосвіта ходив у гори добувати їжу для товаришів.
— Це для тих, що працюють, і для хворих, — розпорядився завгосп Гагік.
Від своєї частки Гагік відмовився й вийшов, покликавши за собою собаку.
— Ходімо, Бойнах, на полювання. Не завидую я зараз тваринам Барсової ущелини!
Собака мовчки погодився. Такий Бойнах: його завжди можна умовити ласкою.
Ашот і Асо, напхавши кишені шишками мушмули, пішли працювати на Диявольську стежку, Шушику дубняк збирати паливо.
Гагік не взяв з собою ні пращі, ні лука з стрілами. Він не сподівався натрапити на дичину. Шукав ягоди. Але й вони не попадались. Заспокоюючи себе, хлопець вихвалявся перед собакою:
— Ех, побачив би ти, Бойнах, скільки б я вбив орлів, коли б у мене була мисливська рушниця!..
Сніг лежав ще тільки внизу та на західних схилах Барсової ущелини. А на південних і східних схилах було тепло й сухо. Тому Гагік прямував саме туди. Не менше години кружляв він по ущелині, однак не зустрів ніяких звірят, а ягід знайшов дуже мало, — тільки одну жменьку барбарису, та й то такого кислого, що його не можна було їсти. «Ця кислятина добра тільки з жирним пловом, а на голодний шлунок вона не розрахована…» — гірко міркував Гагік, оглядаючи кущі.
Коли поверталися назад, недалеко від печери Бойнах загавкав і кинувся до куща на терасі. «Почув запах тварини», — майнула думка в Гагіка
— Держи, держи! Я зараз!
Ноги в Гагіка підгинались від утоми, серце сильно билося. «Чи не захворів я? — нараз подумав хлопець і, сівши на камінь, помацав свій пульс. — Ні, поки що б’ється нормально… То чого ж я розклеївся?..»
— Не випускай, Бойнах, не випускай, іду!.. — Гагік підвівся.
Гагік підійшов до нього. На чорному носі собаки були краплини крові. «Ну, що я можу зробити, коли його й схопити нема за що?..»— здавалось, говорив погляд собаки, у якого не тільки ніс, а губи й язик були скривавлені.
— Чекай, це не твоя турбота, — бурмотів Гагік. — Знайшов — і добре, решта — справа майстра Гагіка. Подумаєш, їжак! М’яса в ньому не більше, як у курки… Теж порадував!..
Підштовхнувши їжака ногою, Гагік підставив свою шапку, вкотив у неї здобич і гордо поніс до печери.
— За мною, Боннах! — гукнув він на собаку.
Але той ніби й не чув.
— Ходімо, дурню! — умовляв Гагік. — Ти на його колючки не дивись. Там, всередині, знайдеться й для тебе пожива.
Але собака не рухався з місця. Він усе ще люто гарчав, поглядаючи на розколину в камінні.
— З ким це ти розмовляєш? — почувся тоненький голосок Шушик, яка несла до печери дрова.
— З Бойнахом… Піди глянь, у чому там справа?
В сухому листі, серед каміння Шушик побачила ще один маленький сірий колючий клубочок.
— Гагік, я маленького їжачка знайшла! — зраділа дівчина.
— Нескромна заява! — відповів Гагік. — Це Бойнах знайшов, вкоти його палицею в пелену спідниці…
Коли вони повернулись до вогнища, Гагік одразу заходився готувати страву з їжакового м’яса, яку він назвав «шашлик-сюрприз».
І справді, для Ашота й Асо м’яке м’ясо їжака було б справжнім сюрпризом.
Проте скільки Гагік не мучився, він не міг справитися з їжаком. Поки звірка не чіпали, він обережно висовував з-під голок свою чорненьку мордочку, та коли Гагік простягав до нього свою руку, той знову згортався в колючий клубочок.
— Гагік, не старайся марно, їжак тільки в воді розкривається, — почувся тихий голос Саркіса. — Знайдіть воду.
Гагік знайшов у скелі зручну западину і наносив туди снігу. Скільки ж треба чекати, поки сніг розтане?.. Довелось, як це робив Асо, розжарити в огні кілька каменів і кинути їх у сніг.
Скоро повернулися з роботи Ашот і Асо. Вони були втомлені, але задоволені наслідками своєї праці.
Ашот зразу помітив їжаків — одного дуже великого, а другого маленького.
— Без пострілу! — виступив уперед і похвастався Гагік. — Їжаки вже й поділені: маленького я з’їм, великий — вам на чотирьох, а тельбухи — Бойнаху…