Полонені Барсової ущелини

Ананян Вахтанг Степанович

Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…

Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.

— Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. — заплакав хлопець.

Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли…

Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..

Так почався двадцять другий день їхнього полону.

Розділ чотирнадцятий

Про те, що лихо і вдача приходять разом

Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю — списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.

Але, вийшовши з свого житла, вони помітили, що хтось позбирав викинуті кістки. Отже, звір не думає відходити од печери. Він чатує на них. Порадившись, хлопці вирішили, що їхнім спільником у боротьбі проти звіра може бути тільки вогонь.

Стоячи на порозі, вони покричали, покидали камінням у кущі, помахали тліючими головешками і, уважно оглянувши місцевість, спустилися в дубняк.

— Він сьогодні не голодний, не бійтеся, хлопці, — заспокоював Ашот товаришів, маючи на увазі невідомого звіра, який погриз кістки.

Набравши по оберемку хмизу, мандрівники віднесли його в печеру й віддали Саркісові, а самі пішли в ущелину.

На краю Диявольської стежки Ашот зупинився, перевів подих і сказав:

— Давайте наламаємо ялинок і в найвужчому місці стежки розпалимо багаття. Так буде безпечніше.

Думка Ашота була цілком зрозумілою. Внизу — провалля, вгорі — стрімка й рівна, мов ніж, висока скеля, попереду шлях закритий. Отже, небезпека може прийти лише ззаду, з розчищеної стежки. І хлопці розпалили тут багаття…

Після дводенного відпочинку і ситої їжі (бідолашний Асо так і не доторкнувся до неї) робота посувалася швидше. Незабаром вони пробилися до такого місця, де скеля, що нависла над стежкою, утворювала щось на зразок відкритого з одного боку тунелю. Працювати тут стало важче. Під час завірюхи тунель забило снігом.

Що робити?

Цього вечора, сидячи біля згаслого вогнища, хлопці обмірковували своє складне становище.

— Тільки дикі кози можуть врятувати нас, — сказав раптом Ашот.

Ніхто не обізвався. Бо й справді, як кози

могли відвести страшну небезпеку?

— Коли кози повернуться, звір займеться ними й забуде про нас, — пояснив Ашот.

— Гм! Чекай, поки кози прийдуть нас рятувати… І чого їм взагалі сюди йти?

— Прийдуть! Завтра починається грудень… Хочуть чи не хочуть, а прийдуть. Незабаром у кіз настане шлюбний період, а свої шлюби вони справляють саме їв Барсовій ущелині!.. Про це казав мені батько.

— Ет, мисливські вигадки! — махнув рукою Гагік. — Мисливці чого тільки не видумають… І нащо їм, покинувши наші прекрасні гори, йти в цю тюрму?..

Та чого варте було заперечення Гагіка? Адже досвідчений мисливець Арам розповідав синові, що під час парування козли так захоплюються бійкою, що зовсім забувають про небезпеку. Користуючись цим, на них нападають не тільки мисливці, а навіть вовки. В ущелині козли відчувають себе набагато безпечніше…

На цьому й закінчилася суперечка Ашота з Гагіком. Лишалося ждати кіз.

Та не тільки нещастя звалювалося на юних мандрівників. Завітала до них і удача. Йдучи якось з хлопцями розчищати стежку, Ашот помітив заячу схованку.

— Не може моє серце відірватись од цього тунелю. Мені здається, що там щось є. Бо навіщо було зайцеві ховатися в снігу, а не в камінні? Піду подивлюся.

І, брьохаючись у мокрому снігу, Ашот попрямував до колишньої заячої схованки, яка майже завалилась. Тут він побачив притрушені снігом виноградні лози й сухе листя. Це розчарувало хлопця. Хіба мало в нашому південному краю диких лоз, які не дають плодів, а коли й дають, то людина їх і не бачить: приходять дикі тварини й обгризають усе… Безнадійно махнувши рукою, він повернувся, щоб іти назад, коли раптом його нога зачепилась під снігом за якийсь кущ. Нахилившись, Ашот почав розплутувати лозу і з силою висмикнув довгу гілку.

— Хлопці, виноград! Виноград! — не тямлячи себе від радості, крикнув він.

Гагік і Асо відчули, що в них подвоїлися сили. Штовхаючи один одного, вони прожогом кинулись до Ашота і почали жадібно хапати виноград з гілки, яку тримав Ашот. Але той стримав їх запал:

— Не забувайте про порядок, — одвів він убік обважнілу від кетягів винограду лозу. — У нас є хворі…

І, обережно зрізавши з лози чотири кетяги, поклав їх на сніг. Товариші жадібно поглядали на соковиті ягоди.

— Пошукайте, може, ще знайдете, — байдуже кинув Ашот.

Хлопці почали завзято розривати сніг і незабаром знайшли під ним чимало виноградних кущів з уцілілими чорними й золотистими гронами. Під холодним, але товстим покривалом снігу виноград не вимерз, хоча відлига останніх днів була дуже загрозливою для нього.

— Зрозуміли тепер, чого мене так тягло сюди? Я ж казав, що треба розбиратися в явищах природи. Вони зв’язані одне з одним… Тепер ясно, чого тут опинилися і їжак, і черепаха?.. — повчально говорив Ашот.

Ашотова знахідка різко піднесла настрій юних мандрівників. Миттю забули вони пережиті злигодні, їм уже здавалося, що попереду нема ніяких труднощів, ніякої небезпеки…