Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Знову закипіла робота. А де праця, там і надія — надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…
Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:
— Ло, ло, ло, ло, беріване, ЯОдного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:
— Ло, ло, ло… Як чарує весняний дзвін Потічка, що біжить з гори, Та не може зрівнятися він З ніжним співом моєї сестри. Як чарує квітками весна, У полях, де проходив я, Та від них чарівніша вона — Шушик-джан, сестричка моя…— Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, — не втримався Гагік.
Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.
Розділ дев'ятнадцятий
Про те, якою близькою і якою далекою була воля…
Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.
Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.
— Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? — тривожно запитав Ашот.
— Так, вночі випаде сніг, — винувато сказав Асо.
У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..
Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.
— Ну, чого ви насупились? — запитав він.
— Сніг буде, — похмуро відповів Ашот. — Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?
— Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…
Хлопці знову взялися до роботи.
— Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, — підбадьорював товаришів Ашот.
Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він відчував, що скоро почнеться хуртовина.
І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.
— У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, — заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав
— Стривай, не роби дурниць! — Гагік за полу притримав товариша.
— Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…
Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…
Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…
Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.
Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.
— Тримайся, тримайся! — перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», — холонучи думав хлопець.
Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..
— Пусти, я піду вперед! — сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.
Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.
— Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, — зовні спокійно командував Асо. — Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..
— Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, — першим опам’ятався Гагік.
Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.
Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.
— Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, — вперто сказав Ашот, підводячись.
Переляканий Гагік схопив його за руку.
— Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, — твердо заявив він. — Не пустимо.
Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду — зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…