Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Дуже ти розщедрився, Асо… Ну, давай! Ой, які хороші!.. Це я відкладу для мами, — приклавши до щоки червоне гроно, сказала вона лагідно, — завтра ми будемо дома. Правда, Асо? Ти знову повернешся на ферму… Але я тебе не забуду…
Шушик була схвильована, ніби справді наближався час прощання.
— Я тебе теж не забуду. Сяду на вершині скелі, гратиму на сопілці і згадуватиму тебе…
Так, дружба, народжена в дні важких випробувань, — не проста дружба. Вона незламна протягом усього життя.
На серці в Асо й Шушик було весело.
Навколо так
Роботи лишалося небагато: ще кілька дружних зусиль, і перед ними відкриється шлях до волі…
Надвечір у Барсовій ущелині з’явилися нові отари кіз. Чи вони від вовків тікали, чи на «весілля» прийшли?
Ніхто не тривожив їх, і вони спокійно паслись на терасах, де вітер поздував сніг. Лише іноді кози помічали хлопців і тоді, граціозно підстрибуючи, тікали в нагромаджені одне на одне гірські пасма, а потім знову з’являлися на вершинах, стрункі, напружені, красиві…
Прокидаючись серед ночі, юні мандрівники чули гучний цокіт легеньких копитець. То бігали по карнизах печери нові жителі Барсової ущелини.
Розділ вісімнадцятий
Про те, як вода стає льодом і закриває дорогу
Вранці двадцять дев’ятого дня полону, коли наші герої вийшли з печери, перед їхніми очима постало чарівне видовище.
Сходило сонце, і перше проміння його посріблило вже білі вершини Великого й Малого Араратів, а долина ще дрімала в ранковому тумані.
Поблизу в горах почали свій концерт куріпки, і полонені кілька хвилин захоплено слухали його.
— Ходімо, товариші, день чудовий! Сьогодні ми нарешті відкриємо дорогу до свободи! — патетично звернувся до своїх друзів Ашот.
Всі були певні, що проводять у печері останній день. Ніхто навіть не подумав про паливо, хоч вогнище вже й догоряло. Навіщо цей вогонь, коли ввечері вони вже грітимуться дома і ляжуть спати в м’які постелі… Думка про дім хвилювала всіх, але друзі нічого не казали одне одному, наче боялися злякати довгождану свободу.
Напередодні увечері, коли товариші вже спали, Асо приніс багато винограду й видавив з нього сік. Але вранці ніхто до нього й не доторкнувся. Вирішили випити сік перед самим виходом у дорогу додому, а порожній посуд взяти в село — на пам’ять про печерне життя.
— А зброю первісної людини? — запитав Гагік.
— Хіба ви не повернетесь? — промовила Шушик і завмерла.
— Ні, прийдемо по вас. Вип’ємо виноградного соку і вас заберемо. А зараз захопимо все, що зможемо, —
Хлопці взяли зброю і, веселі, рушили на Диявольську стежку. Та скоро їм довелось розчаруватись. Стежка, вчора майже розчищена, сьогодні була покрита товстим шаром гладенького льоду.
У хлопців опустилися руки. Удар був такий важкий, що вони з хвилину стояли, мов скам’янілі. От тобі й маєш! Знову непередбачена перешкода. Знову треба було починати боротьбу з новим, ще впертішим ворогом. І хлопці, розлютовані невдачею, почали наступ на лід, який скував стежку.
— Бий, Гагік, бий дужче!..
Але де взятися силі в тоненьких руках Гагіка, щоб підняти важку кам’яну сокиру і обрушити її на ці крижані помости?..
Змінюючи один одного, хлопці дійшли до того місця, де над стежкою звисали з скелі вже не крижини, а цілі намерзлі стовпи — мертві водяні струмки…
Хлопці стомились і припинили роботу.
— Чого ви зажурились? А оці штуки — для чого ж ми їх робили? — крикнув Ашот і, напружуючи сили, почав бити кам’яним молотом по замерзлому стовпу. З дзенькотом скочувались у провалля прозорі крижини. А Гагік, підвівши голову до неба, скрушно промовив:
— Щось сьогодні сонце на місці стоїть, хай йому грець!
— А ти не поглядай так часто на сонце — очі зіпсуєш, — кинув Ашот.
Нарешті опівдні Гагік поставив свій молот ручкою вгору на середині стежки й запитав Ашота:
— Бачиш, як тінь скоротилась? Не час обідати?
— Бачу, бачу! — посміхнувся той і, витираючи піт, крикнув униз: — Гей, Саркіс, принеси щось попоїсти!..
— Оце слова! А то — бий та бий!.. Вуха глухнуть від таких грубих слів!..
З ранку до вечора працювали Ашот, Гагік і Асо на стежці, і їхні обличчя то спалахували надією, то темніли від розпачу.
Прийшовши на роботу наступного дня, вони побачили, що вся їхня вчорашня праця загинула марно. Вода, збігаючи з гір, залила вночі стежку, і лід знову закрив дорогу.
Довелось перехитрити підступні сили природи.
Звечора хлопці поприносили з собою гілля й розкидали його на стежці. Вода, підмерзаючи, міцно скувала гілки, й утворилась доріжка, на якій уже ніяк не посковзнешся. Нею мандрівники дісталися до тієї розколини, через яку боязко перестрибували, коли вступали в Барсову ущелину. Зараз її краї обледеніли, і тому стрибати було рисковано. Довелось принести два довгих дрючки і перекинути їх через розколину, а зверху накласти гілля. Вийшов місток, кінці якого мали вночі примерзнути до країв скель.
Справа посувалась уперед нібито непогано. Але виникла нова дуже серйозна перешкода. Збігаючи з гір, вода наповнювала тунель і поступово замерзала.
— Ну, тепер нам кінець, — вигукнув Гагік. — Повернемося в печеру самітника й будемо там мерзнути до весни…
Ашот роздратовано глянув на Гагіка:
— Якщо сам пасуєш перед труднощами, то хоч інших не підбивай до цього!.. — І далі додав м’якше: — Ти думаєш, легко нам буде витримати січневі морози?.. Беріть молоти й почнемо! До вечора проб’ємо тунель!.. Ну, орли, взялись!..