Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.
Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.
День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.
Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом — перед ними величезний козел!
Нарешті
— Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..
Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.
— На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..
Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.
— Чи не піти нам по залишки козла? — хоробрився Гагік.
Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.
— Барс має такі повадки, як і вовк?.. — запитав Асо. — Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…
Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він — причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.
Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.
— Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, — заявив Гагік. — Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.
Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.
— Ти, Гагік, іди в печеру, — пошепки сказав він. — Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.
— А як же без мене? — заклопотано спитав Гагік. — А що коли барс повернеться?
— Якось без тебе вправимось, — посміхнувся Ашот.
І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.
— Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.
Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!
З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.
Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.
— Не можна! Барс прийде за нами по сліду, — шепнув він.
Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту — голову, груди й лопатки — взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.
Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.
Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь
— Асо, підніми головешку! Розмахуй! — закричав Ашот і скинув ношу з плечей.
В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…
— Що ж мені робити, Ашот? — прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.
— Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.
Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.
Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.
Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» — і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.
— Ну, тікай, та не оглядайся!
І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.
— О, принесли! Козла принесли! — радісно вигукнула Шушик. — А хто там ревів?..
— Ніхто…
А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:
— Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем — обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..
І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.
Розділ восьмий
Про те, що нещастя і щастя — рідні брати
Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.