Полонені Барсової ущелини

Ананян Вахтанг Степанович

— Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік.

— Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

— А ведмідь? А барс? — запитала Шушик.

— Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках

обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

— Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

— А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

— Що з тобою? — здивовано запитав Ашот.

— Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

— Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

— Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.

Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам:

— Не бійтесь, не пропадемо…

— В природі взагалі нічого не пропадає, — філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. — Щонайбільше — станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше…

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Ашот. — Якщо будемо сидіти на місці й хникати — звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо…

Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її.

— Солі! Краплю солі!.. — жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину.

Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це — саме життя!..

— Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, — намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам.

— «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! — і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. — Убив ти нас, убив!.. — Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях.

Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів.

Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», — говорив він.

Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався.

«Від цього, мабуть, людина й померти може», — подумав Ашот, а вголос сказав:

— А хіба ви не знаєте, — в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні.

Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння.

Так, вони пережили багато, але нестача солі — чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра.

Як бути? Сіль — не ягоди, її не знайдеш у кущах.

Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, — барс, ведмідь, їжа, — все відійшло на задній план.

— Хлопці! — вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. — Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник?

— Де?..

— В соляних копальнях.

Саркіс підскочив на своєму місці:

— Де ці копальні?.. — гукнув він не своїм голосом і затремтів.

— Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні, коли їздили на екскурсію в Нахічевань? Усі вони поруч з вапняковими горами. Коли море висохло, воно залишило тут вапняк і сіль. Ми повинні знайти її. Знайдемо і будемо лизати, як вівці…

— Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, — сказала Шушик. — А як ми її знайдемо?

— А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому?

— Топив сніг і пив, — сказала Шушик.

— А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові.

Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода!

— Ще одна блискуча думка! — приклавши палець до лоба, сказав Гагік. — Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте — як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка…

— Золота думка! — вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. — Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка!

Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, — так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, — Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка.

— Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, — сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним.

Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, — зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, — обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води.