Полювання на Снарка

Кэрролл Льюис

Він устав, перехняблений в стані,

І з гримасами блазня повідать хотів

Те, що мовити вже був не в стані.

Потім сів на стілець і, безумний співець,

Став горлати безглузді куплети –

З’їхав з глузду Банкір, ще й смердів, наче тхір,

І під спів торохтів в кастаньєти.

«Тут залишмо бідаку на милість судьби, –

Капітан втер заплакані очі:

– Якщо згаємо ще хоч часинку доби,

Не впіймати нам Снарка до ночі!»

Сказ

восьмий

Зникнення

І наперсток, і ніжність пустили у хід,

В хід пустили надію і вила,

Котировкою Снарка лякали як слід,

Шармом вабили усмішки й мила.

Та маячила вже і загроза невдач –

Сонце майже на схилі дороги!

Й на вершечку хвоста враз пустився навскач

Пан Бобер, очевидно, з тривоги.

«Це кричить наш «А-хто-це?» – гукнув Капітан, –

Верещить, мов скажена канарка!

Він махає руками й танцює канкан –

Щоб я здох, він натрапив на Снарка!»

Всі заклякли в блаженстві, й лише Боброріз

Шепотів: «Відчайдух цей хлопчина!

Безіменний герой, він на скелю поліз,

І скорилась герою вершина!»

На вершині, стрункий, він стирчав, наче кий,

А за мить, в надвечірнім промінні,

Як справдешній харциз, сміло кинувся вниз –

Всі чекали у благоговнінні.

«Так, це Снарк!» – донеслося нарешті до них

(Чи ж буває хвилина святіша!) –

Грім овацій і злива «Ура!» навісних,

Раптом зойк: «Ой, це Бу...» – й мертва тиша...

Хоча декому вчувся іще один шум,

Наче сумно зітхнув хтось поблизу,

Наче видихнув: «...джум!». Іншим спало на ум,

Що це був лиш легкий подих бризу.

Всі шукали в запарці аж до темноти,

Але марна була ця запарка,

Не вдалося їм навіть і місця знайти,

Де нещасний зустрів свого Снарка.

На півслові умовкши, урвавши свій крик,

Горе в радості стрівши невчасно,

І раптово, і тихо наш Булочник зник,

Бо той Снарк був Буджумом! Це ясно?

Переклад Володимира Верлоки

Полювання на Снарка (фрагмент)

Героїчна поема про уславлених британських козаків, яких нечиста сила підбила полювати страшну icтоту, що зветься Снарк,

а також про те, що вийшло з тієї справи.

Зойк другий

Промова Небийдзвона.

Отже той Небийдзвiн серед гурту свого

Був відомий як ланець завзятий.

Також розуму жменю він мав до того,

I чогось-таки дійсно був вартий.

Він десь мапу придбав велетенську. На ній

Нiчогiсiнько не було видко

Та чи тож є біда, якщо кожний байда

Розумівся на ній дуже швидко.

«Гей, шановний Меркатор, де ж той бiсiв екватор?

Де тут чорнi, а де блiдолицi?»

Капітан же гукнув, що він щойно збагнув

Буцім зрештою то є дурниці.

«Iншi мапи плямисті, аж просто гидкі,

Ніби хто їх замацав руками.

Ця ж, дивіться, гладка як новенька дошка

I не має нi жодної плями».

Все чарівно було. Товариство гуло,

Що він ум, честь i совість i геній.

Та однак капітан мав один лиш талан –

Розводить по воді теревені.

Так він був нічого, та вказівки його

Повний ґвалт могли часом зчинити.

Як не стане вже слів цоп-цабекать любив, –

Що керманич мав врешті робити?

Те, що зветься «стерном» часто плутав з кермом

Міг дощенту заплутать канати.

Та вiзьмiть до уваги шалену відвагу

За будь-яких умов «снаркувати».

Та вся справа у тім, що як ясно вже всім,

I то є принципова помилка,

Що як вітер на Схід. сподiватiсь не слід,

Що на Захід плистимеш ти швидко.

Та всі страхи позаду. I припхалися радо

З клумаками, торбами i збіжжям

Той дурний eкiпаж на безлюдний пейзаж

Де валялось каміння та крижі.

Небийдзвiн відчув, що він всіх доконав

I задумав пустити у хід

Пару свіжих нотаток, що беріг на остаток

Та дарма, його гурт лише зблід.

Щоб спинити той крах, він у всіх на очах

Ром iз перцем здобув iз кишені

I своїх неборак всадовивши будь-як

Він кричав на них мов навіжений:

«Хлопці! Лицарі! Шляхта! Орли!

(Всі вони полюбляли цитати. –

Отже оплесків грім він здобув саме тим,

Що по другій велів розливати.) –

Через купу води припливли ми сюди,

Ледь не втопла легенькая барка

Та чомусь до сих пір, як не вийдеш на двір

То не видко ніякого Снарка!

Ми пливли, аж захекались. Хутко пливли

I тому нас ще досі хитає.

Та нарешті ми тут i всім Снаркам капут