Поправка на Ікс
Шрифт:
— Я спустив телекамеру, — сказав Самарін, — Ми зможемо спостерігати вас… до кратера.
— Добре, — кивнув Завітаєв. — Ну, тоді все… Давайте ваш скафандр, Павле Даниловичу.
Ревзін і Єрмаков принесли скафандр. Я дивилась, як Завітаєв надіває чорний комбінезон. Безперечно, Завітаєв ризикував — загибель роботів не була випадковістю. Але ні сам Завітаєв, ні ті, хто допомагав йому надівати скафандр, не сказали жодного слова про небезпеку. Я подумала, що за два роки роботи в океані вони, напевне” пройшли через багато труднощів і в них виробився свій критерій небезпечного і безпечного. Це було погане пояснення, але все ж таки пояснення. Та
за спуском роботів, з’явилася знову. Я подумала, що Ревзін правий: головне в Завітаєві — він вірить у можливість по-своєму управляти подіями, бути над ними. Але звідки бралася така впевненість? Відповісти на це питання я не могла. Єрмаков не поспішаючи (наскільки я встигла узнати, він завжди діяв методично) закріпив на грудях Завітаєва дихальний апарат. Ревзін подав ранець з виступаючим металевим плавцем. З пояснень Ревзіна я вже знала, що в цьому заплічному ранці лежать прилади, електростатичний генератор і акумулятори. Громіздкий дихальний апарат і ранець, з нижньої частини якого стирчав недоладний зовні плавець, надавали Завітаєву досить-таки комічного вигляду. На мій подив, з’явилася ще одна — нова для мене — частина скафандра. Це був невеликий, пофарбований в оранжевий колір балон, що його Єрмаков підвісив до дихального апарата. Від балона тягнулися два гнучких шланги з… пістолетами. Так, з пістолетами, причому такими, що мають допотопний, я б сказала, оперетковий вигляд: довгі дула пістолетів закінчувалися розтрубами. Ревзін подав Завітаєву шолом.
— Почекайте, — сказав Завітаєв і обернувся до мене: — Ось що. Коли я спущусь на дно кратера, піде друга партія, Я не заперечую, щоб з цією партією пішли і ви. — Він помовчав, щось обмірковуючи, потім повторив: — Так, як начальник експедиції, я не заперечую. Якщо ви, звичайно, захочете…
Це було настільки несподівано, що я нічого не змогла відповісти.
— Я не спеціаліст у літературі, — вів далі Завітаєв, — і в ваші дискусії з Павлом Даниловичем не втручаюсь. Але мені здається, написати щось путнє можна лише після того, як побачиш на власні очі…
Ревзін допоміг йому надіти шолом.
У центральному посту підводного човна було темно й тісно. Освітлення довелося вимкнути, інакше ми нічого не розгледіли б на тьмяному екрані телевізора. В темряві миготіли циферблати приладів. Самарін — зрідка, напівголосно — віддавав команди стерничому. Розмірено цокав хронометр, підкреслюючи напруження тиші. Те, що ми бачили на екрані телевізора, не супроводжувалося жодним звуком. Це створювало своєрідний, досить-таки похмурий контраст. Завітаєв спускався майже вертикально. Промінь його нагрудного прожектора й вузенькі пучечки світла, що їх випромінювали фари телепередавача, ледь пробивали глуху синьо-чорну темряву. Швидкість спуску була настільки великою, що телепередавач, який був підвішений на тросах і мав маневровий двигун, ледве встигав за Завїтаєвим. Коли камера передавача наближалася до Завітаєва, я бачила, з якою скаженою енергією розсікає воду металевий плавець…
Порушуючи напруження тиші, загудів динамік і почувся ясний, спокійний голос Завітаєва:
— Глибина два кілометри. Скафандр працює чудово. Як чуєте мене?
Городецький (він стояв збоку, біля гідротелефону) поспіхом відповів:
— Чуємо добре. От бачимо погано. Телекамера капризує. Ви не помітили нічого цікавого?
Завітаєв відповів не одразу. Потім ми почули сміх:
— Ні, на щастя, поки що цікавих
— Звук уже відчутно спізнюється, — зауважив Ревзін. — Скажіть Завітаєву, що в разі небезпеки ми просигналимо фарами телекамери.
Знову настала тиша, що порушувалася (вірніше було б сказати — не порушувалася) нечастими командами Самаріна і байдужим поклацуванням хронометра. Так минуло хвилин зо дві. Раптом Ревзін припав до екрана телевізора і хрипко сказав:
— Ну, от,’про вовка помовка… Акули! Увімкніть бокові фари камери.
На екрані з’явилися два широкі промені, і я побачила акул, їх було щось з п’ять. Вони кружляли навколо телекамери, поступово звужуючи коло.
— Попередьте Завітаєва, — наказав Ревзін.
Фари телекамери стривожено замиготіли. За кілька секунд (вони здалися мені вічністю) в динаміку почувся голос Завітаєва:
— Дякую. Бачу. Поки що вони, здається, зайняті камерою.
Я спитала Ревзіна, чи не можна вжити якихось заходів. Він заперечливо похитав головою:
— Це не страшно. Треба було тільки попередити.
Одна з акул впритул наблизилася до телепередавача. На екран наповзла широка, приплюснута голова з великими випуклими очима, що блискотіли в променях прожектора.
— Глибоководні акули, — сказав Єрмаков. — Їх відкрили Гуо і Вільм під час перших занурень у батискафі.
— “Відкрили”!.. — буркнув Ревзін. — Закрити їх треба, ось за це і пам’ятник варто було б поставити.
Акула довго розглядала камеру телепередавача. Потім відпливла вбік, і відразу ж уся зграя кинулася вниз, до Завітаєва. Тепер я могла порахувати акул: їх виявилося дев’ять, більше, ніж я гадала. Вони швидко наздоганяли Завітаєва.
На мій подив, Завітаєв і не намагався втекти від акул. Він загальмував, а потім взагалі припинив спуск і обернувся до акул. Але хижаки обійшли його й утворили коло. Світлові промені в двох місцях перетинали це коло; акули випливали з темряви і знову зникали в пітьмі.
Я бачила: Завітаєв тримав у руках пістолети. Цього разу акули звужували коло дуже швидко. Раптом (це було так несподівано, що я відсахнулась од екрана) яскраві спалахи розірвали темряву. Промені прожекторів одразу потьмяніли. По екрану майнули чорні тіні. Знову й знов шугонули вогняні спалахи.
Коли очі звикли до півтемряви, я побачила, що все скінчено. Завітаєв спускався далі. Акули зникли.
— Чортовиння якесь, — раптом сказав Самарін. — Що це таке?
— Сподобалося? — опитав Ревзін. — Це пістолети, що використовують електрогідравлічний ефект. Викидають струмінь рідини під тиском кількох тисяч атмосфер. Можна пробити стальну плиту. До того ж рідина сама займається у воді… Ось, Петро Миколайович придумав… — Він кивнув у бік Єрмакова.
Той зосереджено протер скельця окулярів і мовчки показав на екран.
Так, на екрані вже було видно зубчасту вершину Плутона. Завітаєв, майже не зменшуючи швидкості, описав коло над чорною воронкою кратера і попрямував униз.
— Все, — сказав Ревзін. — Можна піднімати камеру. Він обернувся до мене.
— Ходімо. Спуск триватиме довго, понад годину…
Ревзін навмисне завів мене в кают-компанію. Він не знав, що буде з Завітаєвим, і не хотів, щоб я лишалася біля гідротелефону. Ми сиділи під склепистою стіною кают-компанії і розмовляли про фантастику. Треба віддати належне Ревзіну — він старанно відвертав мою увагу від неприємних думок. Поступово ми розговорилися. І тоді я сказала Ревзіну: