Поправка на Ікс

Журавльова Валентина Миколаївна

— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.

— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.

— Ви… рискнете?

— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.

Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося

надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.

— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.

— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.

* * *

Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах,

у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…

Шорстка оболонка комбінезона здавалася не те щоб дуже тонкою, але напрочуд гнучкою, податливою. Її можна було зім’яти майже без будь-яких зусиль, як звичайнісіньку тканину.

Я не спеціаліст по скафандрах, але це вразило мене. Глибоководні скафандри завжди цупкі, з броньованою оболонкою. Є, звичайно, і м’які скафандри: тиск води урівноважується в них тиском повітря. На глибині сто метрів — десять атмосфер. Навіть найвитриваліша людина може пробути в таких умовах лічені хвилини… І ось скафандр, розрахований на двадцятикілометровип спуск (дві тисячі атмосфер!), виявляється м’якшим, ніж гідрокостюм, у якому пірнають аквалангісти…

— Ні, скафандр не м’який, — сказав Ревзін. Він буй задоволений викликаним ефектом. — Точніше, м’який і не м’який. Чим глибше, тим він стає цупкішим. І це простіше, ніж ви думаєте. Оболонка складається з двох шарів. Зовнішній — пластик. Для міцності й ізоляції. А внутрішній шар — металевий. Насправді це фольга, тільки міцна. При спуску під воду вона заряджається електрикою. Позитивною електрикою від електростатичного генератора. Однойменні заряди відштовхуються. Кожна ділянка оболонки прагне відштовхнути протилежну їй ділянку. Це й замінює внутрішній тиск повітря. А для людини статичні заряди нешкідливі…

Ревзін із захопленням пояснював будову скафандра. Вона й справді була дуже простою. І тільки одна частина викликала в мене сумнів — двигун. Двигун складався з системи електромагнітів, що приводили в коливальний рух гнучку металеву пластину, схожу на щось середнє між спинним і хвостовим плавцями риби.

— Тут така сама перевага, — сказав Ревзін. — Гранична простота. Надійність і простота. Ви посміхаєтесь? Слово честі, даремно. Природа — хитрий конструктор, вона недарма наділила риб саме такими плавцями. З цією штукою в скафандрі можна розвинути швидкість до десяти вузлів. Вона не зламається…

Телефонний дзвінок перервав Ревзіна. Дзвонив Завітаєв — нас чекали в шлюзовій камері.

* * *

Ревзін швидко закінчив огляд дихальних апаратів, І ми пройшли у сусідній відсік. Крім ЗавІтаєва, тут були капітан “Дінго” Самарін — високий чепурним моряк, який недавно прийшов з військового флоту, Єрмаков — помічник Ревзіна, молода людина в окулярах, на рідкість серйозна й мовчазна, і Городецький — один із співробітників Завітаєва, такий же самовпевнений і, очевидно, такий талановитий, як і сам Завітаєв.

Ревзін доповів, що скафандри готові.

— Добре, — Завітаєв поглянув на годинника. — Треба спускатися. Скажіть, капітане, як з “Іркутськом”? Шторм не загрожує кораблю?

Самарін відповів, що циклон проходить стороною, шторм сильний, але небезпеки нема.

Очевидно, Завітаєв за цей час продумав усе до найменших деталей. Його накази здивували мене граничною точністю і лаконічністю.

— Телепередавач я не візьму з собою, — вів далі Завітаєв, знову звертаючись до капітана, — але гідротелефонний зв’язок будемо підтримувати.