Постріл
Шрифт:
— Що значить особистий? — заперечив Генка. — А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.
— Демагогія! — розсердився Миша. — Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки — злочин. Винести їх на учком — сприяти злочину.
— Я ж не знав, що їх викрали! — заволав нещасний Генка. — Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?
— Генка припустився помилки,
Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:
Милая, кроткая, нежная, Вся воплощенье мечты, Нравится мне твоя муза унылая, Только вот Генке не нравишься ты!— Гаразд, — сказав Миша, — я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?
— Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…
Юра напружився — це, певна річ, про нього.
— Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг — більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява — обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!
Тепер усі дивились на Юру.
— І задля цього ви мене викликали? — запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.
— Тебе не викликали, а порадили прийти.
— І більше вам нема чого сказати?
— Кому це вам? — запитав Миша. — Ти що, відокремлюєш себе від нас?
— Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?
— Цього тобі мало?!
— У такому разі загальний привіт!
Юра махнув рукою і вийшов.
— Ось, будь ласка, — сказав Генка, — демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.
Зіна Круглова запропонувала:
— Догану йому за панство, за ігнорування учкому.
— Голосуємо, — сказав Миша.
Усі піднесли руки.
Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:
— Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН [2] ?
— Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, — запропонував Миша.
— Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? — заперечив Генка.
— Спробую ще раз.
16
Розмова з Вітькою справді не вийшла.
Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.
Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.
Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.
Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.
На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.
Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.
Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.
Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.
— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?
— Білка! — визивно відповіла дівчинка.
Миша обернувся до старої:
— Як її звати?
— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.
— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.
— Не хочу й не ходжу.
— А якщо в колонію відправлять?
— Утечу.
— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.
Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.
— На що ж ви живете?
— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!
— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.
— Де треба, там і дістаю.
— Можна попастись.
Гойдаючи ногами, Білка заспівала:
Что вы советы мне даете, словно маленькой, Ведь для меня уже давно решен вопрос. Оставьте, папенька, ведь мы решили с маменькой, Что моим мужем будет с Балтики матрос. Ах, сколько жизни он вложил в свою походочку, Все говорили, что он славный морячок. Когда он шел, его качало, словно лодочку, И этим самым он закидывал крючок. Была весна, цвела сирень, и пели пташечки…