Постріл
Шрифт:
— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.
Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.
Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:
— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше?
Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.
На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.
Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.
— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.
— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.
— Звідки ти її знаєш?
— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.
Валентин Валентинович звів брови:
— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.
— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.
Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:
— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.
На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.
— Це сказав Ромен Роллан.
— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…
Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:
— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.
— Про кого йдеться?
— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…
— Хто може так мислити у наш час?
— Коротко кажучи, банальна історія — я закохався, — зізнався Валентин Валентинович.
— Без взаємності?
— Допускаю.
— Цього не може бути. Що вас турбує?
— Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.
—
— Іще одне: їй треба вчитися.
— Нехай вчиться, хіба це заважає?
— Слухай-но, про кого це ти? — запитав Валентин Валентинович.
— Про ту, в яку ви закохані.
— Хто вона?
Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:
— Думаю, що Люда…
— Вгадав. А як ти вгадав?
— Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.
— А вона?
— Ні в кого.
— А ти в неї не закоханий?
— Був, — визнав Юра, — але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.
— Невже? При таких батьках?
— Можливо, саме в батьках уся суть, — відповів Юра. — Вони несучасні.
— У якому розумінні?
— Таточко знає три мови, мати — дві.
— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.
— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…
Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.
— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.
— Атож, мабуть.
— Один до неї дуже уважний.
— Це її брат.
— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.
— Атож.
— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.
— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.
— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.
— Тайкома, всупереч власним переконанням.
— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?