Постріл
Шрифт:
Забрязкотіли буфери, зчіплювач накинув зчеп, Валентин Валентинович відтягнув двері вагона, вони м'яко покотилися на роликах, вантажники встановили трап, почали носити паки.
Стоячи у вагоні, Валентин Валентинович упевнено порядкував:
— Хутко, хлопці, крок назад, два вперед, пак на пак, товару якраз на вагон. Кепсько вкладемо — доведеться перекладати.
Він зіскочив з вагона й пішов у склад.
— Накладна готова?
— Готова, — відповів Юра.
— Молодець.
Притискаючи книжку лінійкою, Юра відірвав і передав йому накладну.
Валентин
Машиніст дав гудок, состав рушив і витягнувся з воріт фабрики. Миша занотував вагон Валентина Валентиновича.
І тільки-но зачинили ворота за составом, до складу зайшов інженер Микола Львович Зимін. Він був гладенько поголений, у добре відпрасованому костюмі, тримався підтягнуто. Поза очі його звали «пан» — слово на той час уже не образливе, а насмішкувате. Воно було незаслужене й примушувало Миколу Львовича триматися ще пряміше, говорити ще спокійніше.
— Де бракована партія? — запитав він у комірника Панфілова.
— Яка, Миколо Львовичу? — перепитав Панфілов.
— Для диткомісії… Я наказав Красавцеву затримати її. Передав він вам мої розпорядження?
— Правильно, наказали… Але ж транспорт уже навантажили, не розвантажувати ж його, Миколо Львовичу.
— Цікаво… — невдоволено мовив Зимін і вийшов зі складу.
Миша добре пам'ятав: Красавцев приходив на склад до того, коли вагон Валентина Валентиновича завантажили. Красавцев щось сказав Панфілову і післяцього вагон Валентина Валентиновича блискавично завантажили й відправили. Що ж загадав Красавцев? Затримати вагон чи, навпаки якнайшвидше відправити його?
— Юро, ти часом не чув, що Красавцев сказав Панфілову? — запитав Миша.
— Ні.
— Він звелів затримати вагон чи, навпаки, відправити?
— Не знаю.
— Ти був поруч.
— Не прислухаюсь до чужих розмов.
— Товаришу Панфілов! — сказав Миша. — Але ж Красавцев приходив до того, коли було завантажено вагон диткомісії.
Панфілов скосився на нього з-під залізних окулярів.
— Ну то й що?
— А ви сказали товаришеві Зиміну, що вагон уже було завантажено.
— Ну, сказав.
— Ви сказали неправду.
По суворому обличчю Панфілова, по його косому погляду можна було припустити, що він пошле Мишу під три чорти. Проте він цього не зробив: добре знав цих молодих товаришів, від них нікому нема просвітку, їх усе цікавить, і краще з ними не зв'язуватись.
_ — Товаришеві Зиміну легко віддавати накази, тільки ж він не в Бутикових працює, — ущипливо проказав Панфілов.
— При чому тут Бутикови? — здивувався Миша.
— При тому… «Затримай, подивлюся»!.. А за простій вагонів штрафують, чималенькі гроші, хто платитиме? Фабрика? Держава?
— Зимін хотів як гірше?
— Не сказав я цього, тільки не комерційна він людина. Хочеш брак виявити? В цеху виявляй, а не на складі, коли товар упаковано, клієнт чекає
У поясненнях Панфілова була логіка, але згадування колишніх хазяїв фабрики Бутикових було натяком на те, що Зимін служив тут ще при фабрикантах, натяком на старорежимність Зиміна, спробою знеславити його, представити соціально чужим. Миша відчув фальш.
— А що все-таки зажадав Красавцев: затримати чи відправити вагон?
— Про це спитай Красавцева! — роздратовано відповів Панфілов.
— Не Зимін, не Красавцев відповідають за відправлення, я відповідаю. А мені товар нема куди складати, сам бачиш. — Він обвів рукою захаращене паками приміщення складу. — Пани, розумієш, б'ються, а в мужиків чуби мокрі. Ні, вибачте, красненько дякую.
5
Увечері Миша пішов у ресторан «Ермітаж», до Славки. Бульвари Садового кільця були безлюдні, де-не-де мерхло світили ліхтарі на дорогах центральних вулиць.
Славчина мати пішла до другого чоловіка. Славка лишився з батьком, покинув школу, грає вечорами в оркестрі ресторану «Ермітаж», заробляє на прожиток: Костянтин Олексійович хворіє, не працює, пустився берега. Мишу вражала така слабкість. Якщо жінка пішла від чоловіка, порядної й достойної людини, кинула сипа, її можна тільки зневажати. Звісно, кохання, пристрасті і таке інше, та все ж обов'язок насамперед.
У ресторан Миша зайшов з двору, повз кухню, офіціантів, що снували, з підносами вузьким коридором. Усі бігли, поспішали, нікому нема діла до Миші, і він благополучно дістався до маленької кімнати, віддаленої од естради важкою завісою.
Поряд гримів оркестр, Миша ледь розсунув завісу і побачив ресторанний зал. За столиками, вкритими білосніжними скатерками, сиділи вичепурені жінки, чоловіки, вельми поважні, мовби заклопотані справжнім ділом. А все їхнє діло тут — пити, їсти, реготати, буцімто їм дуже весело. Рятуються від турбот і тривог життя непмани, спекулянти й розтратники, беруть реванш за своє приниження в тому, іншому світі, де їх обмежують, дошкуляють податками. Тут вони пани, реалізують своє багатство, сиплять грішми, перед ними запобігливо схиляються офіціанти. Безумовно, неп необхідний для відбудови країни, тут його зворотний бік, доводиться миритися з цим, але ці люди огидні. В ім'я чого вони живуть?
Оркестр замовк, музиканти лишились на своїх місцях. Сидячи за роялем, Славка розмовляв з контрабасистом, літньою людиною в сіро-голубому костюмі з метеликом.
Потім на естраду вийшли чечітники в чорних фраках, білих манишках, чорних циліндрах і чорних лакованих черевиках. Оркестр гримнув бравурну мелодію, чечітники вибивали чечітку, фалди їхніх фраків метлялися, вони хвацько виторохкували черевиками і співали куплети…
Два червонца, три червонца или сразу пять, За червонцы, за червонцы можно все достать…