Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Старий, було, гримне на неї:

— Чи ти дурна та божевільна? Чом ти не йдеш! люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?

— Василя, а коли не Василя, то й нікого!..— каже, було, Маруся. Мати її у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне:

— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цура« єшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидишся до сідої коси.

— Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.

Здвигне тільки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году»,— та й замовчить. І йому жалко було, що про

Василя не було ніякої чутки: бо вій його дуже любив і усе надіявсь, що вій з собою що-небудь до пуття зробить.

От і м’ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дро-тівна Маруся і горда, і пишна; за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про еюю славу знала, сміялась і каже, було: «Дарма! І підожду». Па* .рубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка улад не дається, та нічого було робити:

' силою не озьмеш.

Пройшов і піст, відговілись і — слава тобі господи! — дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шап-раиу, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий велик-день уранці з батраками понесла до церкви на посвяіценіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як ЇЇ мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають. А сьогодні, у такий великий празник, він ще більш молився, і на серці так йому було весело, як і усякому богобоязно-му, кого приведе бог дождатись великодня.

.' От, як він стоїть і молиться, служба божая співається, вийшов насеред церкви читати «Апостола» ³... і хто ж? Василь!.. Наум дивиться — і сам собі не вірить, чи се вій, чи не він? Розглядів хорошенько — аж зовсім він! «Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!»

От Василь вже і «Павла чтеніє» сказав та й почав... та що за голос важний! Чистий голосний підбасок та по-нятний!.. От Наум і дума: «Бачив я сліпорожденного, що •читав псалтир ⁴так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться... хіба чи не хваста? Може, напам’ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний?... Так, отже, за титлу було зачепився, та й розібрав потроху... от і дочитав без помилки; от і алілуйю по закладкам знайшов... Ні! якби неписьменний, то не зумів би «Апостола», та ще й на самий Великдень, прочитати!»

Прислухається Наум, Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів улад узяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам вп’ять і почина. Тогді вже Наум зовсім положивсь, що Василь став письменним: та коли ж він справився і де пробував? «Нехай,— дума собі,— опісля знатиму».

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почито-вати, і народ рушив з церкви, Наум зопшшв Василя та зараз і каже:

— Христос воскресе!

От,

похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:

— Чи ще ти нас, Василю, не забув?

— Нехай мене бог забуде, коли...

— Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговітись: а хоч і пообідаєш, коли не підеш додому.

— Ви мені і дом, ви і родителі...

— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.

Сказавши сеє, Наум поспішав додому і дорогою собі

дума: «Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе. Може, він вже об Марусі і не дума, а може, вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знову розважу її тоску. Та хоч би і не те; так, може, ще він не відкупився від не-крутщини, так що тогді робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговітись, а там буду поправляти, що напортив з радощів, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Відкіля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тільки дяком бути».

З такою думкою прийшов додому і не каже жінці нічого, що кого він бачив. Прийшла й Маруся і принесла усе свячене, і байдуже! бо вона як не стояла у церкві, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столі як треба, і налагодила, та й дивується з матір’ю, що батько не сіда розговлятись, а ходить собі по хаті та дума.

Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!»— та й стала як укопана. Стара Настя тож зра-дувалась, неначе бог зна чому, і кинулась до Василя, і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:

— Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь і каже:

— Не смію, панотче!

— Чом не сміти? — каже Наум.— Закон повеліва христосуваться зо всяким і хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону утричі, та нехай вас бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве!

От і похристосувались гарненько.

Маруся кинулась до нього з розпросами:

— Де се ти, Василечку, був?..

— Знай-бо урем’я,— перебив її Наум,— одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрі-шати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки конці столу. От, перехрестившись, Наум і, прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштовавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі богу милосердному! Дай боже і на той год діждати!» Тут вже прийнялися за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола тож бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.