Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев’яній тарілочці, посолили та й їли — вже звісно що не по-пачськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було, баранина, а там молошна каша, та й годі, більш і нічого.
Маруся чи їла що, чи не їла; їй лучче усяких розго-він — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів, і не
Пообідавши і подяковавши богу і батькові з матір’ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже:
— А в нас новий дяк сьогодні «Апостола» читав.
Настя зараз і питається:
— А хто такий і відкіля?
— Осьде він, пан Василь,— сказав Наум та й всміхнувся.
— Хіба ж Василь письменний, щоб йому «Апостола» читати? — спитала Настя; а Маруся так уха і настороши-ла, щоб чути усе, що будуть говорити.
— Був неписьменний, а тепер, бог йому розум послав, а як і що — я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?
— Я, дядьку, не був дуже далеко,— став розказовати Василь.— От як ви мені відкрили світ і розтолковали мені, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як-то бог послав на думку: піди до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому усе своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублів на год з тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жалования. От як сів, як сів... і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч І день вчивсь, і бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремество, то з нього путь буде; не пропащі за нього гроші. Отто я від спасівки та до різдва вивчивсь читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляжу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам’ятаючи вашеє слово, сам себе морив і не ходив сюди. І то ж таки, щб хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після хрещенія посилав уже і дальш, і я тільки що перед гіразником отце привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потішив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати і «Апостола» прочитав.
, Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поціловав його у голову і дума: «Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде». Далі і пита:
— Скільки ж ти жалования получаєш тепер?
— Жалования не щбт,— каже Василь,— аби б стало на одежду, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою ув Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи, і тільки вернусь сюди ік пречистій, а він мені сискає найом-щика, каже, хоч п’ятсот рублів потеряю; увосени,
— Нехай тобі бог помога! — сказав Наум; а далі, подумавши, й каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени і весілля.
Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп’ять до нього, і не тямлять себе, і що робити не знають.
Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється та дума: «То-то діти!» Далі й каже:
— Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо я усю ніч стояв на одіянії, аж поки Христа дочитались — а ви, хочете, дома сидіте або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думаио ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються,— оттаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.
Отже, і вівторок настав. Ік вечеру стали дожидати старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було.
Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто з серцем:
— Та що се за напасть така? Жінко! І До будемо робити? Дочко, а ходи-ке сюди на порадуі
Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — господи!' почервоніла, що твій мак; і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.
От Наум і каже:
— Бачите, ловці-молодці, що ви наробили?Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоропіч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити ІГай, гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так мивас пов’яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?
Іще не час було Марусі послухати,— знай колупа.
От вже мати їй каже:
— Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай, чим людей пов’язати. Або, може, нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в’яжи хоч валом, коли і той ще є.
Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев’яній тарілочці два рушника довгих та мудро вишитих, хрест-нахрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поціловала у руку неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
— Спасибі батькові і матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала.
Пов’язавши собі один одному рушники, от староста й каже:
— Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-мо-лодцем: ми, приведені, не з так винуваті; в’яжіте привод-ця, щоб не втік з хати.
От мати й каже:
— Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п’ятін-кам заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв’язати. Тепер па тебе пеня напала, що не усіх пов’язала.